Марина та Сергій Дяченко - Відьомська доба

Вона мала попастись. Невідомо звідки з’явилася інквізиторська машина, перерізала шлях, і дівчина відчула владний наказ — стояти. Паралізована, підкорена і безпорадна, вона тулилася до стіни. У роті — залізний присмак.

Можливо — крови. Можливо — страху; їй видавалося — білими лисячими зубами вона гризе іржаву колодку своєї клітки.

Ніхто ніколи не дізнається, чого вартував йому цей спокій.

Він відчував погляди. Потилицею, спиною; всі, хто зібралися тут, знали — що Великий Інквізитор особисто впустив відьму. Він зрадив професійний кодекс, дав притулок одвічному ворогові, а потім дозволив обкрутити себе круг пальця. Знали, мовчали і чекали від нього вчинків.

Клавдій сів. Обвів їх важким, зненависним поглядом.

Вар Танас, його суперник. Чекає реваншу.

Нервовий Мавин, споборник. Думає, чи не перекинутися до опозиції.

Тома. Готовий кинутися. Без страху і жалю.

Блідий куратор Корди, зовсім дезорієнтований. Опустив руки.

Юриц. Смутний. Приречений на зміщення.

Антор, з неприхованим докором у очах: «Старже, Старже, я служив тобі вірою і правдою, як же ж ти мене підставив».

«Залізна зміюка», відчужений, з байдужими очима. Що йому до Старжа — аби тільки душити відьом…

Усі зібрались. У Палаці Інквізиції вмираючої Віжни. Ті, хто не встигли виїхати, низками пробираються до передмість, а на їхньому шляху розкривається земля, вищиряється вузлами комунікацій, надрами каналізацій, шахтами метро; гвардійські частини не наважуються наблизитися до будівель, що кожної миті можуть поховати під уламками.

Куратори можуть розповісти і не таке — як на пляж Одниці виповзло примарне страховисько, як на виноградниках Еґре визріли на лозах ґрона людських очей, як на полях Рянки з-під землі постали всі колись закопані там кості… І ще багато чого, недарма тепер стільки божевільних і неймовірно розплодилися нявки.

— На початку нашого зібрання повідомлю: мій заступник домовився з керівництвом служби «Чугайстир». Їхні люди поширять свою діяльність і на відьом. Безумовно, перебільшувати цю допомогу не варто, але в нашому стані не можна гребувати і найменшою підтримкою. Готовий вислухати вас…

Біля дверей сперла голову на долоні Федора. Плювати їй на всіх і все, але мучить одне питання: як міг Клавдій… чоловік її мрії… спати із цим дівчиськом-відьмою?!

Думок Клавдія вона не чула. Як міг він пояснити їй, що не спав… Взагалі ні з ким — і вже давно. Таке втримання шкідливе для здоров’я, але дуже корисне для душі. Він давно вже не любив. Ціле життя…

Втім, байдуже, що вона про нього думає. Нехай вигадує, наче він спокусився на молоденьку — легше буде зрозуміти.

Вони готували його відсторонення. Вже поділили ролі; налякані війною з відьмами, куратори не забували ділити крісла…

Клавдій дивився у вікно. На навислий над містом дим; коли схоплять неініційовану, ще лишається надія знайти її у в’язниці. Якщо ж вона встигне пройти обряд…

Він ледве повернув на обличчя звичну машкару. Усіх діючих знищують на місці. Без суду. І спалюють тіла; він сидить тут, а руду десь там уже ведуть на страту…

Як завжди, — сказав чорний барельєф жінки, яка могла б бути ким завгодно. Дюнкою, Івгою, навіть його давно померлою матір’ю. Ти ніколи не помічаєш того, хто поруч. А зміст твого життя кружляє довкола тебе і намагається потрапити на очі. Ти зайнятий. То іспити, то пришестя матки… Потім ти кличеш… І краще б ти цього не робив.

Бо твій запізнілий заклик — ПОВЕРНИСЯ — викликає страховиськ. Потвор, які залишаються коханими. Які несуть смерть.

Перші метри довелося повзти на руках. Ноги, скуті велінням, відмовлялися слухати — але біль у здертих долонях повертав дієздатність. Івга загарчала від дикого бажання свободи і вирвалася з полону чужої волі. У зімкнутих щелепах наказу лишилися лише клаптики рудого хутра.

За півгодини, коли знесилена Івга сховалася в сухій чаші фонтана в якомусь старовинному дворі, неприродну тишу порушив скрип візка, і дівчинка у витягнутій кофтині зупинилася неподалік…

Чи був у неї вибір?

Не ображайтесь, Клавдію… Ви ж бачите, що — ні.

Уночі їхня крита вантажівка прорвалася крізь оточення. Жах, сліпуче світло прожекторів і тряскіт автоматних черг зосталися позаду; машину наче боронила незрима сила, і вона мчала гладенькою трасою, а в тенті позіхало всього п’ять круглих дірок. Хоча вже здавалося, що всі — застрелені. Безнадійно мертві…

Жінки сиділи на дні кузова і тулилися одна до одної тремтячими спинами. Їм було страшно.

Вантажівка завернула на розбиту дорогу. Ще трохи — і важкий шлях закінчиться. Тент дряпнуло гілля, рипнули ворота. Жінки не бачили нічого — довкола суцільна темрява.

— Виходьте…

Дощ. Ліхтарик у чиїхось руках:

— Ви на останній станції, сестри. Ваші поневіряння закінчилися, і ми раді за вас.

Новоприбулі мовчки вибралися з машини. Та, що зустріла їх, розчахнула перед ними двері низької напівпідвальної кімнати:

— Чекайте. Терпіння, сестри, ви вже досягнули мети.

Залізна груба. На столі — бідон із ложкою та купка бляшаних тарілок. Жарівка під стелею; у цьому відвертому світлі жінки набули, нарешті, зовнішности.

За звичайних обставин вони ніколи не зустрілися б. Середніх років дама з хімічними кучерями з клітчастою валізкою в маленькій, тонкопалій руці; школярка з червоними від сліз очима, в спортивному костюмі, із зеленим рюкзаком у наліпках за спиною; гостролиця стара з темними, чоловічими долонями. І дівчина, руда, мов соняшник. Смертельно змучена.

Івзі хотілося лягти. Але на підлозі було зимно, а на канапі, де вже сиділа жінка з валізкою, — надто мало місця… Її морозило.