Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

про ці інтереси не думає. Ти уявив себе неперевершеним борцем за інтереси держави і повірив лише в себе і в свої непогрішимі дії. Якщо хочеш знати, Малахов, культ особи починається саме тоді, коли людина починає уявляти себе розумнішою і принциповішою за партію. От і з тобою таке трапилося. Ніколи це не приводило до добра. Добре, що зразу тебе спинили, не дали розійтися. Багато шкоди ти міг би наробити, Малахов. А нам всім, товариші, із справи прокурора Малахова багато висновків доведеться зробити…

Що він говорить? Значить, це вже звучить як «справа прокурора Малахова»? Значить, він уже підсудний?

— Я розумію свою помилку, — тихо сказав Малахов.

— Добре, коли розумієш, та чомусь цілковитої певності в мене немає, — говорить далі секретар обкому. — І до справи прокурора Малахова нам ще доведеться повернутись, добре перед тим подумавши, звичайно. Ще не знаю, як ми цю справу вирішувати будемо, наперед казати нічого не хочу, добре в усьому розібратися треба. А тобі, Малахов, тільки одне сказати можу: якщо над своїм теперішнім рівнем зможеш піднестися, якщо формалізм і самовпевненість свою зламати зможеш, — залишишся комуністом. А не зумієш стати на рівень вимог партії, не збагнеш того, який творчий порив володіє зараз нашим народом, не ображайся на нас… Закони порушувати ми нікому не дозволимо, і за порушення їх завжди, рано чи пізно, відповідати доводиться. Хочеш говорити?

Що він сказав? Дякував за критику. Обіцяв зробити висновки. Мабуть, звучало все це жалюгідно, огидно й непереконливо. І обласний прокурор уже, мабуть, подумав, кого підшукати на місце міського прокурора.

А зараз, коли над тобою тільки синій купол ночі, внизу вогні великого міста, а навкруги холодний, вітряний, осінній степ, коли ти наодинці сам з собою, прокурор Малахов, розберись до кінця у своїх думках, скажи самому собі всю правду.

Адже слова, сказані першим секретарем, говорили тобі і раніше прості люди і ти не звертав на них уваги, не прислухався до чужого слова, вважаючи себе непогрішимим. І сталося так, що між людьми і тобою виріс ніби мур мовчання. Тобі здавалося, ніби так і мусить бути, бо ти вищий за людей, які тебе оточують, бо ти міський прокурор і маєш право розпоряджатись їхніми судьбами. А мур цей відділив тебе від людей, і ти не збагнув того, про що вони вже давно дізнались, ти залишився на своєму старому прокурорському місці, а вони пішли далеко вперед.

Але чому стало це ясним лише тепер, коли тобі вказала партія? Чому ти сам у самозакоханості своїй цього не помітив раніше? Ти завжди вважав себе зразковим комуністом? А чи це правда? Саме Басова, з її сміливістю, з її пориванням до нового, незвіданого, має повне право зватися комуністкою, а чи маєш це право ти, прокурор Малахов?

Малахов аж застогнав від болю. Думки краяли мозок, вражали боляче і різко, проходили якимись новими, незвіданими дорогами, і від сорому і люті на самого себе хотілося плакати.

Люди вже, мабуть, давно бачили шори, які він сам з великою охотою надів собі на очі. Хтось навіть говорив про них. Тоді ці слова здалися не вартими уваги. А чи може взагалі бути слово, не варте уваги? От де воно все почалося!

Ну що ж, все правильно сказали на бюро обкому — думай, роби висновки. Ох, стократ ліпше було б, якби просто дали догану, ніби відрубали все, що було позаду, і кінець. Так було б легше і зрозуміліше.

— До булави треба голови, — знову прозвучала в його вухах насмішкувата фраза. — Воістину!

Над коричньовими, спустошеними подихом осені донецькими увалами почало ледве помітно сіріти небо. Вже воно стало не таким синьо-чорним, ніби хтось невидимий почав протирати і висвітлювати його над ще невидимим горизонтом. Стало холодно і незатишно. Треба йти додому.

Коли Малахов подзвонив біля дверей своєї квартири, сонна Варвара Павлівна відкрила не зразу. На вулиці вже був сірий світанок, місто прокинулося.

Прокурор зайшов до їдальні, став, озирнувся. Варвара Павлівна глянула на нього і жахнулася: такого обличчя ніколи в житті їй бачити не доводилось.

— Що з вами?

— Зі мною? Нічого.

— З партії виключили?

— Ні.

— З роботи зняли?

— Ні.

— Догану записали?

— Ні.

— Та що на тому обкомі було? Дивитись на вас, і то серце розривається.

— Ганна спить? — не бажаючи відповідати, запитав Малахов.

— Спить.

Малахов сів до столу, прислухався. Нічого не чути з-за міцно причинених дверей. Потім погляд його пробіг по кімнаті і спинився на двох чемоданах, поставлених поряд. Один більший, другий менший, зовсім ніби мати й дитина. Що це за чемодани? Звідки вони взялися? Малахов не міг збагнути всього, що сталось за ці години. Минула тільки одна мить, і до його свідомості, загостреної всіма подіями останніх днів, дійшло справжнє значення появи отут, у їдальні, цих чемоданів.

Значить, Ганна вирішила покинути його. Що ж тепер робити? Що ж тепер буде? Чому доля така жорстока до нього й зібрала воєдино стільки тяжких ударів? А може, він сам в усьому винен? Чого не зрозумів він, про що забув у власному житті і в житті Ганни?