Маргарет Мадзантіні - Не йди

Проте всередині наших таких різних душ, які все ж таки опинилися поряд, ми були, немов два вовки, що гналися за своєю здобиччю й упустили її, а тепер переводять подих у темряві, так і залишившись голодними.

Коли ми дісталися до місця призначення, спека вже була нестерпною. Селище, розташоване на розрізаному посередині клаптику землі, нагадувало кратер згаслого вулкана. Світло-жовті будиночки, щільно вишикувані на вершині, мали вигляд шматочків сірки в скелі.

Жінки у важких традиційних костюмах, у чорних вовняних панчохах, робочих черевиках та замотані в хустки, ішли по середині ґрунтової дороги, що вела до цвинтаря; зовсім не збираючись поступатися нам, вони дивилися на нас недовірливо, неначе кози. На майданчику, перед воротами цвинтаря, куди ми доїхали зі швидкістю пішохода, стояли перед малолітражкою інші люди, більш звичні, у нормальному одязі, вони з таким же подивом поглядали на цей катафалк, що казна-звідки раптом узявся, з труною всередині, але без жодної квіточки. Трунар повернувся по свій піджак.

– Я піду дам раду формальностям.

І він забрав свою чорну шкіряну сумку, таку ж тверду, як і труна.

Я бачив, як він проходив між двох цвинтарних ворітниць і, не вагаючись, повернув ліворуч. Можливо, на цвинтарях топографія скрізь однакова, бо він, безумовно, рухався по цьому мовчазному місцю так, неначе вже добре знав його, і навіть ноги тремтіли в нього, як у коня, що впізнав свою стайню. Його постать зникла за білою стіною надгробків. Малолітражка поїхала геть, піднявши клуби пороху. Я вийшов, став спиною до цвинтаря й, закритий катафалком, справив свою потребу, залишивши темну калюжу на землі.

Трунар повернувся, і разом із ним прийшов ще один чоловік, трішки нижчий на зріст, у синіх робочих штанях могильника. Вони перекинулися парою фраз, перш ніж розійшлися. Трунар підійшов до мене.

– Вони замикають цвинтар із заходом сонця, треба відшукати священика.

Труну вже дістали. Викопана земля лежала невеличким пагорбом біля могили. Ряса священика маяла на вітрі, кадило хиталося, а дим від ладану йшов просто на нас. Каліка не поворухнувся, очікуючи, щоб йому заплатили. Його найняв трунар, і тепер він стояв з украй невтішним виглядом, неначе це теж входило в послуги, про які вони домовилися. Усю вагу свого тіла він перемістив на довшу ногу. Залишився з нами навіть цвинтарний сторож. Ми разом опустили труну, і це було дуже нелегко. Трунар зняв піджак і одягнув його знову лише останньої миті. Його чоло вкривали брудні краплі поту та підняті вітром дрібки землі. Це була важка фізична робота, яка, однак, допомогла духові. Я відчував себе заспокоєним, коли гарячий вітер обдував мене. Мої руки кинули перші жменьки землі на труну Італії, і ось лопата могильника запрацювала: наповнювалася і спорожнювалася. Біль не зник, але послабшав, зм’якшений утомою. Залишалося байдуже обличчя каліки під його світловолосим чубом, немов витягнута з землі цибуля, яку забули в полі. Трунар, який мені вже був за брата, здавалося, відчував повну гармонію з самим собою, саме при заході сонця він завершив свою роботу. Під животом при кожному подиху здригалася й позолочена пряжка на його ремені. Це був довгий день. Він підняв погляд, точний, як пряма лінія, що перетинає небо як слід від літака: так, виконана робота його заспокоїла. Італія була в землі, і земля пройшла крізь мої руки, просипалася між пальцями прохолодними грудками. Її поховали, Анджело, разом із нею і швидкоплинний час нашого кохання.

Я побачив темну тінь, неначе тінь якогось птаха. За кілька метрів від нас стояв селянин, наполовину схований за стіною поховальних ніш, яка розділяла цвинтар. Це був старенький чолов’яга, низенький, немов хлопчик. Він стояв, не рухаючись, із капелюхом у руці. Незадовго до цього, коли я нахилявся кидати землю, його ще не було, а може, я його не помітив. Здавалося, що він виріс з-під землі. Його погляд зустрівся з моїм без жодного інтересу, неначе він уже знав мене. Я пішов своєю дорогою, але мене все одно не полишала думка, що його погляд і далі свердлив дірку в моїй потилиці. Тоді я згадав світлину в кімнаті Італії, того молодого чоловіка на пожовклому знімку. Її батько, її перший мучитель. Я знову повернувся, цього разу в мене був намір піти до нього. Але його вже не було, залишився тільки вітер, що ганяв вздовж стіни з нішами, і чорна темрява в далечині, де вже нічого не можна було розібрати. А може, то був не він, а якийсь цікавий відвідувач. Але я пробачив йому, Анджело, і водночас пробачив своєму татові.

Не було жодної стели, яка б говорила, що тут поховано Італію. Трунар домовився з цвинтарним сторожем, щоб той поставив простеньку плиту на її могилі, без усяких витребеньок, однак вона буде готова не раніше, ніж через десять днів. Він дав мені блокнот у клітинку й ручку.

– Що ви хочете, щоб там було написано?

Я не написав нічого крім її імені, продірявивши аркуш вістрям ручки. Більше не було чого робити, ми дивилися на цю заповнену могилу в очікуванні, хто піде першим. Трунар перехрестився й пішов. Потихеньку за ним рушив каліка. Я не збирався хреститися, та й думок у мене ніяких не було. Я подумав, що колись згадаю про цей момент і, можливо, заповню його тим, чого не було. Згадуючи, я знайду спосіб зробити урочистим те, що зараз виглядало непотрібним. Я підібрав жменьку землі, думав покласти її собі в кишеню, щоб вона шелестіла між пальцями, як попіл, але всунув її між зубами. Я став жувати землю, Анджело, і, мабуть, не усвідомлював, що я робив. Я підшукував якийсь жест, щоб попрощатися з Італією, і не знайшов нічого кращого, як замастити собі рота землею. Я виплюнув землю, а потім тильним боком долоні вичистив те, що залишилося на губах і на язику.

Трунар розрахувався моїми чеками й тепер повертався. Я чекав на нього перед уже замкненим цвинтарем, притулившись до