Микола Зеров - Українське письменство

Коли після так званого очищення Москви зібрався Великий собор «всея Руси» для вибору нового царя, найбільше шансів мала за себе кандидатура Мих. Ф. Романова.

Виборчий собор 1613 р. був найповнішим по своєму складу з усіх відомих нам соборів — це дійсно був «совет» всієї землі.

Він складався не тільки з боярської думи, «освященого собора» (тобто представників духовенства) і столичного дворянства, — на нього покликано було і провінціальне дворянство, і представників міст. Представники міст зібрались з усієї землі: були представники східної окраїни (Казань), і південного пограниччя (Оскол, Рильськ), і західних земель.

Собор був вельми многолюдним. Засідання відбувались в Успенському соборі, бо ніяке інше помешкання не могло вмістити такої сили люду.

Наради почалися ще в январі місяці, але йшли вони дуже помалу. Собор довго не міг спинитись ні на одному кандидатові, серед генералів земського війська («ополченія») не було людей, в котрих бачили б справжніх героїв, а великі боярські роди, котрим «царство було б найбільш прирожденним» були дискредитовані своєю участю в Смуті.

Нарешті, 7 февраля після довгих суперечок собор спинився на сині Філарета Михайлові Федоровичу Романову, а 21 февраля на остаточному зібранні в Успенському соборі, кандидатура Михайла Федоровича була ухвалена одноголосно. В Успенському соборі одразу ж було одправлено молебень, а народові ім’я нового царя оповіщено було на Красній площі.

Обрання нового царя, звичайно, не було ще кінцем Смути.

Економічний занепад землі, адміністративна дезорганізація почуваються на протязі всього царювання першого Романова. З вибором царя держава ступила на шлях, що мав привести її до укріплення порядку і заспокоєння.

1913

Ця X кн. Записок Київського товариства складена різноманітно і цікаво, не менш цікаво, як попередні.

Розпочинається вона коротенькою статтею В. Щербини, присвяченою пам’яті покійного члена Товариства Я. М. Шульгина. Автор дає побіжний, навіть дуже побіжний, нарис життя небіжчика, а потім переходить до характеристики найбільшої його історичної праці «Очерк Колиивщины», що, на думку автора статті, була першою спробою поставити на науковий ґрунт дослідження ідейної і соціальної сторони народного руху 1768 року. Стаття д. Щербини написана тепло і щиро, але трохи сухувата в біографічній частині. Автору не завадило б, коли б він не обмежився голослівною згадкою про близькість покійного Я. М. до Драгоманова, а виявив характер їх відносин і подав хоч два-три факти, що могли б схарактеризувати небіжчика, як українського громадянина-сімдесятника.

В слідуючій статті, присвяченій діяльності кн. Дмитра Вишневецького (Байди), проф. М. Грушевський доводить, що сучасне суспільство з великою цікавістю стежило за подвигами «степового лицаря»; на доказ цього він подає сучасну польську віршу «Lament kniazia Vissniewieczkiego», взяту з альбома краківського професора XVI в. Мацея Пьонтка.

С. Ю. Гаєвський докладно описує київські списки «Александра» — популярної в XIII—XV вв. фантастичної повісті про походи Олександра Македонського.

Л. Добровольський в статті «Новий варіант пісні про земляні роботи» подає текст і мотив відомої пісні «Ой над річкою над Синюхою». До пісні додано просторий історичний коментарій.

Дуже цікава стаття Ор. Ів. Левицького «Церковна справа на Запоріжжі XVIII в.». В ній автор з властивим йому даром художнього викладу оповідає історію боротьби Коша з Київською митрополією за автономію запорозької церкви. На тлі цієї боротьби він виділяє два епізоди, які і розказує повно і докладно. Перший — це спроба вилучити Січ в окрему, незалежну від Києва єпископію, спроба, зв’язана з ім’ям Анатолія Мелетинського, і другий — справа кам’янських ієреїв Дем’яна і Власія, вигнаних запорожцями з парафії. Автор виясовує ті політичні мотиви, якими керувався в данім випадку Кіш, і переказує офіціальне листування з цього приводу між київською консисторією і Запорожжям, що скінчилось перемогою Січі.

Заслужений історик української літератури XVIII—XIX вв. М. Петров подає по списку київської Лаври текст великодньої вірші «Христос воскрес, рад мир увесь», нібито говореної запорожцями своєму гетьманові в 1795 р.; згідно з іншою традицією, вірша ця належить Антону Головатому і говорили її 1791 р. чорноморці Потьомкіну. Варіанти її надруковані в «Київській старині» за 1882 (кн. IV) і 1900 роки (книжка X), а також в галицькому «Житті і слові» за 1894 р.

Закінчується книжка двома працями з поля статистики — С. Драгоманова про дрібне землеволодіння на Полтавщині і М. Порша — «Робітництво на Вкраїні». Остання стаття ще не скінчена, тому про висновки її поки що не говоритимем.

В додатку хроніка Товариства і справоздання за рік 1911.

1913