Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

— Передай йому звістку від мене.

— Немає нічого, що я б не зробила для тебе.

Кім спокійно прийняв комплімент, як то роблять чоловіки у краях, де жінки мають звичай залицятися, видер аркуш із записника, і запатентованим незмивним олівцем награмузляв великими літерами шікаста — почерком, яким погані хлопчаки пишуть лайку по стінах: «Я маю все, що вони написали: їхні зображення місцевості і багато листів. Особливо мураслу. Скажи мені, що робити. Я у Шемлегу-під-Снігом. Старий хворий».

— Віднеси це йому. Це йому відразу закриє рота. Він не міг відійти далеко.

— Звісно, що ні. Вони досі у лісі за тим стрімчаком. Наші діти бігали туди подивитися, як розвидніло, і гукнули нам, як вони рушили з місця.

На обличчі Кіма відбився подив, але з краю овечого пасовища пролунав крик, схожий на крик шуліки. Дитинча, що пасло худобу, підхопило голос брата чи то сестри з дальнього краю схилу, що височів на долиною Чіні.

— Мої чоловіки теж у лісі, збирають дрова.

Вона дістала з-за пазухи жменю горіхів, акуратно розгризла один і почала їсти. Кім удав, ніби нічого не розуміє.

— Ти що, не знаєш значення горіхів[188], жерцю? — грайливо мовила вона і подала йому половинки шкаралупи.

— Добре придумано, — він хутенько запхав між ними шматочок паперу. Маєш крихту воску, щоб їх зліпити докупи з листом?

Жінка глибоко зітхнула, і Кім пом’якшав.

— Платять після того, як буде зроблено справу. Віднеси це бабу і скажи, що його надіслав син талісмана.

— Ая! Правда! Правда! Наслав чаклун, схожий на сагиба.

— Ні, син талісмана, і запитай, чи буде відповідь.

— А як він до мене буде чіплятися? Я боюся.

Кім зареготав.

— Не маю сумніву, що він дуже втомлений і голодний. Гори вихолоджують любасиків. Гай, моя… — йому крутилося на язиці сказати «мати», але він обрав варіант «сестри», — сестро, ти жінка мудра й кмітлива. Дотепер усі мешканці села вже знають, що сталося з сагибами, еге ж?

— Правда. Новини долетіли до Зіглаура опівночі, а на завтра знатимуть у Котгарі. В обох селищах люди налякані й сердиті.

— Нема потреби. Скажи селам годувати сагибів і проводжати їх із миром. Маємо дати їм піти тихенько подалі від наших долин. Украсти — це одне, а вбити — то інше. Бабу це зрозуміє і не буде потім скаржитися. Поквапся. Я маю доглядати за вчителем, коли він прокинеться.

— Хай так і буде. Після справи — так ти казав? — прийде і плата. Я Шемлезька жінка, мною раджа керує. Я не проста виношувачка дітей. Шемлег твій: копита, роги, шкури, молоко і масло. Бери або залиш.

Вона рішуче рушила вгору по схилу до вершини, назустріч ранковому сонцю, що сходило за півтори тисячі кроків над ними, срібні прикраси подзенькували на її широких грудях. Тим часом, заклеюючи гострі краї церати воском, Кім думав місцевою мовою.

— Як може чоловік іти своїм Шляхом у Великій Грі, якщо до нього постійно чіпляються жінки? Ота дівчина в Акролі-біля-Броду, потім кухарчукова жінка, там, за голуб’ятнею, — це не рахуючи решти, а тепер іще ця! Коли я був дитиною, то це ще було сяк-так, але тепер я чоловік, а вони не поважають мене, як чоловіка. Горіхи, авжеж! Хо! Хо! А в Долині це мигдаль!

Він пішов по селі збирати данину, але не з чашею для пожертв, як на рівнині, а так, неначе принц. Літнє населення Шемлега складало усього три родини — четверо жінок із вісьмома чи дев’ятьма чоловіками. Усі вони понаїдалися від пуза м’ясних консервів і ще накуштувалися всіляких напоїв — від настоянки хініну з нашатирем до білої горілки, вони ж бо отримали свою частку здобичі учора вночі. Охайні континентальні намети давно порізали і поділили, вряди-годи на очі траплялися патентовані алюмінієві каструлі.

Але місцеві вирішили, що присутність Лами — найкращий захист від усіх наслідків, і без тіні каяття пригощали Кіма усім щонайкращим, навіть напували чангом — ячмінним пивом, привезеним аж із Ладака. Потім вони вигрівалися на сонці, звісивши ноги над бездонною прірвою, теревенячи, сміючись і покурюючи. Вони оцінювали Індію та уряд виключно із власного досвіду спілкування з мандрівними сагибами, які винаймали їх або їхніх друзів за провідників. Кім слухав розповіді про невдалі постріли по гірських цапах, серао чи гвинторогих маргарах, зроблені сагибами, які вже двадцять років лежали в могилах, але кожна деталь у розповіді висвітлювалася так, як висвітлюється кожна гілочка дерева на верхів’ї при спалаху блискавки. Вони розказували йому про свої недуги, і, що важливіше — про недуги їхньої дрібної, чіпконогої худібки; про подорожі до далекого Котгара, де живуть дивні місіонери, і ще далі аж до дивовижної Сімли, де вулиці неначе сріблом вимощені і де будь-хто, зауваж, може найнятися на роботу до сагибів, які їздять у двоколісних бричках і тринцяють гроші. Наразі Лама, поважний і відсторонений, важким кроком приєднався до балакунів під навісами і вони широко розступилися, звільняючи йому місце. Розріджене повітря освіжило його, і він сидів на краю провалля з найшановнішими мешканцями і, коли розмова стихала, кидав камінчики у порожнечу. За тридцять миль навпрошки лежав наступний гірський хребет, пошрамований, порізаний і розритий, зі щетинистими плямами лісів, кожна з яких займала денний перехід по напівтемній гущавині. За селом гора Шемлег закривала весь обрій із півдня. Місце, де вони сиділи, було схоже на ластів’яче гніздо під піддашшям даху світу.

Час від часу Лама простягав руку і за тихими підказками оточуючих описував дорогу до Спіті і на північ через Паранглу.

— Далі, там, де гори стають густішими, лежить Де-Чен (він мав на увазі Хан-Ле) — великий монастир. Його збудував Таг-Стан-Рас-Чен і про нього ходить така легенда…

Потім він розповів її — таке фантастичне нагромадження переказів про чаклунство і чудеса, що шемлезці аж подих затамували. Трохи повернувшись на захід, він вказував на зелені гори Кулу, і вишукував під льодовиками Кайланг. — Он звідти я прийшов давним-давно. Я прийшов із Ле через Баралачі.

— Так, так, ми знаємо ті краї, — говорили мандрівні мешканці Шемлега.

— І я спав дві ночі з жерцями Кайлангу. Це гори моєї втіхи! Тіні, благословенні понад усіма тінями! Тут очі мої відкрилися на цей світ, тут очі мої відкрилися назустріч світові, тут я знайшов просвітлення, і тут я, підперезавши стегна свої правдою[189], вирушив у Пошук. Із Гір я прийшов — із високих Гір і сильних вітрів. О, справедливе Колесо!

Він славословив усе детально: і величні льодовики, і голі скелі, і