Степан Андрійович Бандера - Перспективи Української Революції

Тут йде про чинник, який би це незадоволення, що нуртує в найглибшому утаєнню, міг перетворити з замороженої потенціяльної форми у динамічний вибух. Речники концепції такої революції, яка мала б базуватися на єдиній плятформі неґації большевизму, рахують на те, що саме війна західніх держав проти СССР та відповідна пропаґанда з-за фронту доведе до спонтанного й загального протибольшевицького зриву. Таке розчислювання є оминане.

Війна не доведе до того, щоб зменшилася, зм'якла система большевицького внутрішнього терору. Большевизм до самого свого кінця намагатиметься втримати всередині все і всіх в таких самих оковах, як і досі, не зменшеними, тільки посиленими методами терору. Большевики задобре знають, що внутрішня революція — це для них найстрашніша загроза і на поборювання кожного зародку її завжди призначатимуть свої найпевніші, найбезоглядніші елементи.

Пропаґанда з другого боку фронту, навіть хоча б вона оперувала правильними і потягаючими кличами, але в засаді відкликалась до самого неґативного наставлення супроти большевизму, не в силі підняти маси на активну революційну боротьбу, її дія ослаблюватиме вже самий психологічний момент, що вона йде з-поза засягу большевицького терору, де легко виголошувати гарні заклики. Але щоб їх переводити в життя, на те треба не тільки неґативного наставлення до большевицької дійсности, і не тільки відваги, але треба й небуденної посвяти.

Революційна боротьба проти большевизму, в кожних умовах, теж під час війни, буде вимагати дуже великих жертв і її підіймуть тільки ті, що свідомо готові на це, які посвячують їй себе і все своє найдорожче. На таку посвяту, саможертву не йдеться з самих неґативних моментів, з ненависти до існуючого стану, до большевизму і його режиму, ані на заклик зовнішніх, хоч би з духу й близьких чинників, які самі не беруть участи в революції, а борються ззовні, іншими, легшими методами. Для цього треба великої позитивної ідеї, яка потрапить викресати і в широких масах найбільшу жертовність, героїзм, для якої варто не тільки згинути, але й посвятити своїх найближчих, для якої не шкода жодних жертв.

А передусім для революційної активізації мас треба діючої революційної сили, яка сама провадить боротьбу, своїм чином дає приклад, вказує шлях, пориває щораз ширші кола в струм своєї боротьби, дає їй напрям, організує, провадить. Без того революційний потенціал народніх мас — ворожнеча супроти большевизму і бажання його падіння — не може перейти в динамічну дію, боротьбу, повстання.

Навіть серед воєнних подій він залишився б недійовим; притаєні противники большевизму, впряжені в його тоталітарну державно-воєнну машину, пасивно дожидали б його падіння від зовнішніх ударів, виконуючи те, до чого їх заставляє терор большевизму, коли від цього не можна ніяк викрутитись, їхня ворожнеча до большевицького панування виявлялась би передусім у намаганні, де тільки можливо, ухилятись від виконування його волі, чи, якщо можливо у якнайменшому, якнайгіршому виконуванні її, а далі в намаганні індивідуально продістатись поза межі большевицької влади. Але ці намагання в загальному мали б характер індивідуального, а не організовано-збірного діяння, і йшли б по лінії більш особистого самозбереження, як самопосвяти для вищої справи.

В сумі така пасивно-неґативна постава і укрите невловиме саботування плянів і наказів большевицького режиму може послабити і деякою мірою підкосити воєнні зусилля большевиків та принести користь його зовнішнім противникам, але не більше. Вона не завдасть большевизмові смертельного удару, доки він стоятиме на ногах й матиме ще цілі зуби. Противники большевизму з таким наставленням самі, спонтанно кинуться на нього аж тоді, як він буде вже розторощений зовнішніми силами. (Подібно до того, як сконсолідовані на еміграції українські «демократи» ще й досі борються проти фашистського тоталітаризму, не кивнувши навіть пальцем проти нього тоді, коли він був ще не поборений).

Але це не була б протибольшевицька революція, тільки допоміжна робота для позафронтових, тилових відділів. В СССР не буде спонтанної (в розумінні — неорганізованої) протибольшевицької революції на підґрунті самого протирежимного наставлення, не викличе її ані війна, ані жодна пропаґанда ззовні. Всякі розрахунки на те — це самообманні сподівання, або свідомі фальшиві спекуляції для створення баламутства, згл. для обшахровання зовнішніх чинників.

У підбольшевицькій дійсності є можливою і реальною тільки організована революція за здійсненння великої позитивної ідеї.

Такою ідеєю, яка ставить велику позитивну ціль, яка розбуджує й розпалює те, що в народі постійно живе, з покоління в покоління, що було мотором його наймогутніших піднесень і чого не вдалось здавити жодному ворогові, ніякими засобами — це національна ідея свободи, визволення з-під чужого національного й соціяльного поневолення, вільного життя й всебічного розвитку нації, усіх її сил і громадян у суверенній і соборній державі. Ця ідея завжди була в Україні найсильнішою, вона жила в українськім народі в усіх історичних періодах, а від останнього національно-політичного відродження, від часу відновлення українського державного життя і визвольних змагань в його обороні, ця ідея є у фазі свого великого піднесення й напруги.

Поконавши Україну збройним насильством й поневоливши її, большевицька Москва не могла знищити, здавити української ідеї і в своєму терористичному поневолюванні послуговується теж методами ошукування, підмінювання тієї ідеї своїм фальшивством.

Ідея українського націоналізму не тільки заперечує, поборює у цілій основі, в усіх його проявах існуючий стан большевицького панування в Україні, російський імперіялізм і комунізм, але вона становить власну ціль, власний ідеал устрою й розвитку життя в Україні, згідно з природою й потребами української нації. Це постійна, самобутня ціль, яка не служить запереченню большевизму, як протиставлення, але яка сама є джерелом, основою того заперечення. Українська національна ідея вроджена, притаманна цілому українському народові, кожній незіпсутій українській людині. А організована національно-виховна, політична й суспільна робота націоналістичного руху її плекає, розвиває в національно-політичну свідомість і активність.

У підбольшевицькій дійсності тотального поневолення й терору розвиток національної ідеї відбувається в чистій формі в діях українського націоналістичного, революційного підпілля та його впливах на цілий український нарід, а так само протискається різними щілинами наявного підбольшевицького життя.

Так само в інших поневолених Москвою народів живе здавлена, але не зламана, готова до вибуху національна ідея — ідея самостійности, державної незалежности кожної нації. І ці позитивні, корінні ідеї є властивим динамітом протибольшевицької революції. Всі вони разом мають спільний момент експльозії — знищення большевизму, розвал російської імперії СССР і творення самостійних національних держав. Революцію в СССР будуть робити самостійницькі сили поневолених народів, в першу чергу України. Вони в ім'я власних великих національних ідей єдині зможуть викресати з себе відповідний запал, героїзм, посвяту, і, не дивлячись на великі жертви, підіймуть революційну боротьбу, повстання. Коли ж пожар