Євген Петрович Петров - Золоте теля

«І це шлях мільйонера! — думав він у розпачі.—Де ж повага? Де пошана? Де слава? Де влада?»

Навіть Європа — «А», якою Остап хизувався перед Балагановим — костюм, черевики і капелюх — були придбані в комісійному магазині і, попри всі свої виключні якості, — мали істотний недолік: це були речі не свої, не рідні, з чужого плеча. їх. уже хтось носив, може, недовго, годину, хвилину, а все ж таки носив хтось чужий. Прикро було й те, що уряд не звертає ніякої уваги на скрутне становище мільйонерів і розподіляє блага в плановому порядку. І взагалі все було погано. Начальник станції не брав під козирок, що раніш він робив перед першим-ліпшим купчиком з капітальцем в п'ятдесят тисяч, батьки міста не приїжджали в готель з візитом, преса не поспішала брати інтерв'ю і замість фотографій мільйонерів друкувала портрети якихось ударників, що заробляли сто двадцять карбованців у місяць.

Остап щодня перещупував свій мільйон — і все був мільйон без якоїсь там дрібниці. Він докладав усіх зусиль, обідав по кілька разів на день, пив колекційні вина, давав всюди і по багато на чай, купив перстень, японську вазу і шубу на хорковому хутрі. Шубу й вазу довелося подарувати номерному, тому що Остап не любив возитися з громіздкими речами. В разі потреби він міг накупити безліч ось таких шуб і ваз. І все ж за місяць він зміг витратити лише шість тисяч.

Ні! Парад, було зрозуміло, не вийшов, хоч усе було на місці. Своєчасно вислано лінійних, у визначені строки прибули частини, грав оркестр. То полки дивились не на нього, не йому кричали «ура», не для нього вимахував руками капельмейстер. Проте Остап не відступав. Він покладав великі надії на Москву.

— А як Ріо-де-Жанейро? — збуджено запитав Балаганов. — Поїдемо?

— Ну його к бісу! — з несподіваною люттю відказав Остап. — Все це вигадки, немає ніякого Ріо-де-Жанейро, і Америки немає, і Європи немає, нічого нема. І взагалі останнє місто — це Шепетівка, об яку розбиваються хвилі Атлантичного океану.

— Ну й діла! — зітхнув Балаганов.

— Мені один лікар усе пояснив, — продовжував Остап, — закордон — це міф по загробне життя. Хто туди потрапить, той назад не повертається.

— Ну просто цирк! — викрикнув Шура, нічого не зрозумівши. — Ух, як я тепер заживу! Бідний Паніковський! Звичайно, він порушив конвенцію, та бог з ним! От би зрадів старий!

— Пропоную вшанувати пам'ять померлого вставанням, — сказав Бендер.

Молочні брати підвелися і хвилину постояли мовчки, дивлячись униз, на поламані бісквіти і нез'їдені бутерброди.

Тяжке мовчання порушив Балаганов.

— Знаєте, що з Козлевичем? — сказав він. — Просто цирк! Він все ж таки зібрав «Антилопу» і працює в Чорноморську. Листа прислали. Ось…

Бортмеханік вийняв з кепки листа.

«Здрастуйте, Шуро, — писав водій «Антилопи», — як живете? Ви все ще син л. Ш.? Мені живеться добре, тільки немає грошей, а машина після ремонту щось капризує і працює лише одну годину на день. Весь час її лагоджу, просто не вистачає сили. Пасажири ремствують. Може, ви, дорогий Шуро, надішлете мені олієпровідний шланг, хоч би не новий. Тут на базарі не можна дістати. Пошукайте на Смоленському ринку, там, де продають старі замки і ключі. А якщо вам недобре, то приїздіть, якось переб'ємося. Я стою на розі вулиці Мерінга, на біржі. Де тепер О. Б.? Ваш з повагою Адам Козлевич. Забув написати: до мене на біржу приходили ксьондзи, Кушаковський і Морошек. Був скандал. А. К.»

— Зараз побіжу шукати шланг, — діловито сказав Балаганов.

— Не треба, — відповів Остап, — я йому нову машину куплю. їдьмо в «Гранд-Отель», я забронював по телеграфу номер для диригента симфонічного оркестру. А вас треба пристойніше одягти, помити, дати вам капітальний ремонт. Перед вами, Шуро, відкривається брама великих можливостей.

Вони вийшли на Каланчевську площу. Таксі не було. Їхати візником Остап відмовився.

— Це карета минулого, — сказав він гидливо, — нею далеко не поїдеш. Та й ще там, у підкладці, живуть маленькі миші.

Довелося сісти в трамвай. Вагон був переповнений. Це був один з тих заражених сварками вагонів, які часто циркулюють по столиці. Починає яка-небудь мстива бабуся в ранкові години передслужбової давки. Поступово в сварку втягуються всі пасажири вагона, навіть ті, що потрапили туди вже через півгодини після початку інцидента. Люта бабуся вже давно зійшла, забулася вже й причина сварки, а крики й взаємні образи ще тривають, і до лайки залучаються нові кадри пасажирів. І в такому вагоні до пізньої ночі не затихає лайка.

Схвильовані, нервові пасажири швидко відтиснули Балаганова від Остапа і за хвилину молочні брати вже гойдалися в різних кінцях вагона, стиснуті чиїмись грудьми і кошиками. Остап висів на паску, щосили видираючи чемодан, який увесь час несла течія.

Раптом, перекриваючи звичайну трамвайну лайку, з боку, де гойдався Балаганов, долинув жіночий зойк:

— Вкрали! Держіть! Та ось же він стоїть!

Всі повернули голови. До місця події, аж захлинаючись від цікавості, поспішали любителі таких справ. Остап побачив збентежене обличчя Балаганова. Бортмеханік ще й сам не розумів, що трапилося, як його вже схопили за руку, в якій була міцно затиснута копійчана жіноча сумочка з тоненьким бронзовим ланцюжком.

— Бандит! — кричала жінка. — Тільки одвернулася, а він… Володар п'ятдесяти тисяч викрав сумочку, в якій була черепахова пудрениця, профспілчанський квиток і один карбованець сімдесят копійок грошей. Вагон спинився. Любителі потягли Балаганова до виходу. Проходячи повз Остапа, Шура тужно прошепотів:

— Що ж це таке? Я ж машинально…

— Я тобі покажу машинально! — сказав любитель в пенсне і з портфелем і з насолодою зацідив бортмеханіка по шиї.

Остап бачив у вікно, як до групи швидкими кроками підійшов міліціонер, як він повів злочинця бруківкою.

Великий комбінатор відвернувся.

Розділ XXXIII

ІНДІЙСЬКИЙ ГІСТЬ

В чотирикутному закритому дворі «Гранд-отеля» чути було кухонні шуми, шипіння пари і вигуки: «Два чайних комплекти в шістнадцятий!», а в білих коридорах було тихо і світло, як в розподільному залі електростанції. У ста п'ятдесяти номерах спав конгрес ґрунтознавців, повернувшись з поїздки; тридцять номерів було відведено для закордонних комерсантів, які з'ясовували наболіле питання, чи можна, зрештою, вигідно торгувати з Радянським Союзом, кращий апартамент з чотирьох кімнат займав славнозвісний індуський поет і філософ, а в маленькому номері, відведеному диригентові симфонічного оркестру, спав Остап Бендер.

Він лежав на плюшевій ковдрі, в одежі, притискуючи до грудей чемодан з мільйонами. За ніч великий комбінатор вдихнув у себе весь кисень, який був в кімнаті, і всі інші хімічні елементи, які тут в ній лишилися, можна