Роберт Льюїс Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

метнулося до вікна. Ніколи ще я не бачив нічого жахливішого за те обличчя — потворна, відразлива зовнішність! Я несамохіть заплющив очі та нагадав собі, що в мене є обов’язок щодо вбивці. Я наказав йому зупинитися.

Він зупинився, дивлячись на мене із подивом; але потім знову повернувся до тіла, що його вже полишило життя, до свого творця, і здавалося, забув про мене, бо його опанувало шаленство.

— Ось іще одна моя жертва! — вигукнув він. — Це вже остання; цим завершується ланцюг моїх злочинів. О Франкенштайне! Шляхетний подвижник! Даремно мені зараз вимолювати в тебе прощення! Мені, який привів тебе до загибелі, винищивши всіх, хто був тобі любий. Ет! Він мертвий, він мені не відповість.

Тут його голос урвався; першою моєю думкою було виконати передсмертне бажання мого друга та вбити його ворога; але я вагався, мною керували цікавість і співчуття, і я наблизився до монстра, не сміючи іще раз звести на нього очі — такий жах викликала його нелюдська бридка зовнішність. Я спробував заговорити, але слова завмерли у мене на вустах. А почвара все повторювала незв’язні та безтямні докори собі. Нарешті, коли голосіння та зойки на мить затихли, я наважився заговорити.

— Твоє каяття, — сказав я, — даремне. Якщо б ти слухався голосу совісті й відчував докори сумління, перш ніж простирати свою пекельну помсту до крайньої межі, Франкенштайн був би зараз живий.

— Що ти таке кажеш? — відізвався демон. — А ти вважаєш, що я б і тоді не відчував мук і каяття? Він, — провадив він, вказуючи на тіло, — він менше страждав. Ні! Він не відчував, вмираючи, і крихти тих страждань, які відчував я, поки вів його до загибелі. Егоїстичний інстинкт штовхав мене далі й далі, а серце було отруєне усвідомленням провини. Ти гадаєш, стогони Клерваля звучали для мене чарівною музикою? Моє серце було створене, щоб виявляти любов і ласку; а коли нещастя змусили його до ненависті та зла, це насильницьке перевтілення вартувало йому таких мук, яких ти навіть не здатен уявити… Після убивства Клерваля я повернувся до Швейцарії знищений та розчавлений. Я жалів, жалів Франкенштайна, а себе ненавидів. Та коли я дізнався, що він, який створив мене й таким чином почав мої невимовні страждання, сам леліяв мрію про щастя і шукав для себе радості в тих почуттях і пристрастях, які мені назавжди були недоступні, коли я дізнався це, всесильна заздрість та гірке обурення наповнили мене злощасною жагою помсти. Я згадав свою погрозу і вирішив здійснити її. Я знав, що готую собі нестерпні муки; я був цілковито у владі наміру, ненависного навіть мені самому, проте нездоланного. А коли померла вона… ні, я не міг навіть сказати, що страждав. Я відкинув будь-яке почуття, затамував біль і досяг межі холодного відчаю. Відтоді зло стало моїм благом. Зайшовши так далеко, я вже не мав вибору і був змушений прямувати далі обраним шляхом. Завершення моїх диявольських планів стало для мене невтомною пристрастю. Тепер усе скінчиться; й ось моя остання жертва!

Я був спершу схвильований цими повними відчаю словами; але згадавши, щó говорив Франкенштайн про красномовність монстра та вміння вмовляти, я поглянув іще раз на бездиханне тіло мого друга і знову спаленів від обурення.

— Негіднику! — вигукнув я. — Що ж ти прийшов скиглити над бідами, які сам же й приніс? Ти кинув запалений факел у будівлю, а коли вона згоріла, сідаєш на попелищі та журишся про це. Лицемірний диявол! Якби той, за ким ти так горюєш, був би живий, він знову б став об’єктом твоєї пекельної ненависті і знову б поліг її жертвою. В тобі говорить не жалість; ти шкодуєш про те, що жертва вже не досяжна для твоєї злоби.

— О ні, це не так, зовсім не так, — перервала мене потвора. — Проте, очевидячки, таке враження справляють мої вчинки. Але я не шукаю співчуття, бо ніколи і ні в кому я не міг його знайти. Коли я вперше почав його шукати, то тільки заради того, щоб розділити з іншими жагу до доброчесності, почуття любові та вірності, що переповнювали все моє єство. Тепер, коли добро стало для мене примарою, коли кохання та щастя обернулися ненавистю й гірким відчаєм, для чого мені шукати співчуття? Мені судилося страждати на самоті доти, допоки я живий; а коли я помру, всі проклинатимуть саму пам’ять про мене. Колись я тішив себе мріями про доброчесну людину, яка пробачить мені мою зовнішність і покохає за ті добрі почуття, які я виявляв. Я плекав високі думки про честь і самовідданість. Тепер злочини прирівняли мене до найгіршого зі звірів. Немає на світі такої провини, немає злості, нема катувань, які могли б зрівнятися з моїми. Згадуючи страшний перелік своїх злочинів, я не можу повірити, що я — це саме те чудовисько, яке поклонялося Красі та Добру. Проте все виявляється саме так; янгол стає злобливим дияволом. Але навіть ворог Бога та людей у своєму падінні мав друзів і супутників; і тільки я самотній.

Ти, хто називає себе другом Франкенштайна, ймовірно, знаєш про мої злочини та нещастя. Але які б подробиці він не розповідав тобі про них, він не міг передати всього жаху тих часів — не годин, а цілих місяців, — коли мене спопеляла невгамовна пристрасть. Я щосекунди руйнував його життя, цеглину по цеглині, але не знаходив у цьому задоволення. Жадання й далі опосідали мене; але я продовжував шукати любові та дружби, а мене всі відштовхували. Хіба це справедливо? Чому мене вважають єдиним винуватцем, тоді як переді мною винен увесь людський рід? Чому ви не звинувачуєте Фелікса, який із презирством прогнав друга від своїх дверей? Чому не обурюєтеся селянином, який кинувся вбивати спасителя своєї дитини? О ні, їх ви вважаєте доброчесними й довершеними! І тільки мене, одинокого і стражденного, називаєте чудовиськом, женете, б’єте і топчете. Ще й зараз кров моя закипає на згадку про всі образи, що я витерпів.

Але я негідник — і це правда. Я вбив стільки чудових беззахисних створінь; я душив невинних уві сні; я душив тих, хто ніколи не чинив ні мені, ні комусь іншому зла. Я прирік на страждання свого творця — оцей справжній зразок усього, що в людині гідне любові та захоплення; я переслідував його, поки не довів до загибелі. Ось він лежить, мертвий і холодний. Ти ненавидиш мене; але твоя ненависть — ніщо в порівнянні з тією, яку я сам відчуваю до