Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

Річки переважно кам’янисті й порожисті, із загальною кількістю порогів біля двохсот (найбільші з них — Іматра на річці Буоксе та на Оулун-Пюхякоскі).

Але найбільше в Фінляндії озер — великих і малих.

І всі вони — сині-сині.

Недарма Фінляндію називають країною тисячі озер. Хоча насправді їх там нелічена кількість, бо ніхто й ніколи не знав і не знає, скільки в країні Суомі насправді озер. Тож Фінляндія тримає перше місце у світі по озерах, водна поверхня яких складає до 80 % всієї площі країни.

А ще нелічена кількість шхерів, островів. Одні Аландські острови при вході в Ботнічну затоку Балтійського моря складаються з 6,5 тисяч (тисяч!) островів, острівців та скель!

І живуть в цій країні фіни — їх 93 відсотки, решта ж — карели, тавасти (хеме), квени, лопарі або саамі, шведи.

І для них той край — найкращий у світі, і за нього вони готові віддати життя. Власне, за волю своєї суворої і водночас ніжної країни тисячі синіх-синіх озер.

І фіни постійно боролися за свою Фінляндію, за національну гідність, за рідну мову, за визволення з-під чужоземного гніту — спершу шведського, датського, а потім і на ціле століття — російського.

Ще під час Північної війни 1700–1721 рр. Росія почала захоплювати фінські території на узбережжі Балтійського моря, відхопила Виборг, а після чергової війни зі шведами в 1740–1743 рр. відібрала землі з містами Фрідріхсвам, Вільманстранд і Нейшлот.

Російсько-шведським війнам, здавалося, ніколи не буде кінця-краю, і в результаті кожної такої війни Фінляндія щось втрачала, аж доки після війни 1809 року Росія не захопила всю Фінляндію, перетворивши її на Велике (мала втіха! Хоча спасибі, що хоч не на мале, як, наприклад, Україну перетворила в Малоросію) князівство Фінляндське.

В березні 1809 року на скликаному фінляндському сеймі Олександр I гарантував збереження старих основних законів Фінляндії, та все ж… Завойовники багато чого обіцяють, але мало що з того виконують…

Швидко російські імператори забули про свої гарантії і перетворили Фінляндію в безправну провінцію своєї імперії, а згідно з маніфестом 1899 року було встановлено, що російська влада може без згоди фінського сейму (якого, до речі, так ніхто й ніколи не збирав) видавати закони, обов’язкові для всієї Фінляндії. Грища, бодай у якусь там автономію, куцу й кастровану — скінчилися.

Тут як тут вискочить Ленін і назве той маніфест царизму «справжнім державним переворотом» (що в принципі так і було), та ще й «вопіющим порушенням конституції» — хоча сам, захопивши владу, залюбки буде порушувати її в 1917 році і в подальших роках, а його наступники так і взагалі не зважатимуть на неї, кинувши через фінсько-радянський кордон свої відбірні війська, аби продовжити політику царів-імператорів відхоплювати від сусідньої держави шматки її території, а потім загарбати і всю її…

А царський маніфест 1910 року так взагалі ліквідував і автономію Фінляндії, як кількома роками раніше і самостійні фінські військові формування, що складалися — у кращі часи — з восьми стрілецьких батальйонів та одного драгунського полку, не рахуючи кадетського училища — хіба то армія? Швидше сили правопорядку, але і їх врешті-решт було зліквідовано, і після того, як писатиме Поет, справді од молдаванина до фіна на всіх язиках все замовкло, бо — благоденствувало…

Воно й «благоденствувало»… До повернення у Фінляндію генерал-лейтенанта російської служби Карла Густава Маннергейма…

«Коли до влади в Росії прийшли більшовики, з’явилися й сили, які поривалися зруйнувати громадську будову Фінляндії» — К. Г. Маннергейм.

Але це ще й м’яко сказано: поривалися.

Не поривалися червонозоряні сили, а робили все, аби перетворити Фінляндію на автономну область неозорої Країни Рад. І для цього вони мали предосить військової сили і ледь-ледь було не зробили свою чорну справу, як, наприклад, з Україною, в якої не знайшлося в 1917–1918 роках свого Маннергейма, а натомість до керівництва щойно проголошеною, а відтак і нетривкою незалежністю прийшла трійця непрофесіоналів: професор-історик (непоганий загалом історик, навіть видатний, глава цілої школи істориків, та все ж — історик, кабінетний учений), письменник (загалом добрий письменник, та все ж письменник, служитель муз, соціаліст — наївняк, автор оповідань та повістей з життя сільської бідноти) та редактор, публіцист (а це значить — без певної професії), видавець російськомовного журналу «Украинская Жизнь». І це все, що знайшлося в Україні в роках 1917–1918–х, незважаючи на ледь чи не десятикратну перевагу в кількості населення — якщо порівнювати Україну з Фінляндією — і таку історію — одна козаччина чого варта! Всі вони — згадувана трійця — були великими патріотами України, але загалом страшенно далекі від військової справи — як, між іншим, і від професійної політики! Тож і виявилось, що одного патріотизму і бажання зробити Україну справді незалежною — замало. Більше того, письменник наївно гадав і втілював те своє дилетантське гадання в життя, що армія незалежній Україні взагалі не потрібна, бо ж Ленін щось там пообіцяв Україні. (Коли ж той Ленін, всупереч своїм обіцянкам, кине проти України банду п’яної — але добре вишколеної матросні під орудою полковника — всього лише полковника! — Муравйова, — трійця з поквапу кине їм навстріч під Крути… Кого б ви думали? Та школярів-гімназистів! Рятуйте, мовляв незалежну Україну! Що ж — діткам полеглим — вічна слава, а тодішньому керівництву незалежної України — вічна ганьба!) Та ось нарешті поводирі схаменуться — хоч уже й пізно було — що армія все ж таки потрібна, головним отаманом (а втім, отаманщина — вона і є отаманщина, і ще жоден отаман ніколи й нічого не вигравав, за винятком дрібних сутичок-наскоків) військ УНР став… публіцист та редактор, який до того й на гарматний постріл не наближався до армії! Який взагалі в ній нічого не тямив (як у політиці його «співправителі», історик та письменник), і трійця дрімучих непрофесіоналів благополучно довела Україну до повного краху, ставши, щоправда, через роки національними героями все тієї ж України. Історик, програвши визвольні змагання й емігрувавши — власне, втікши — за кордон, згодом покається перед своїми переможцями, засудить свою «контрреволюційну діяльність» на посту глави незалежної України, буде прощений і повернеться в окуповану більшовиками Україну, аби й далі… писати історичні праці. Чим йому й треба було займатися, а він необачно зайнявся національно-визвольною справою, хоч самого лише авторитету вченого та розкішної бороди для цього виявилося замало… Бідна-бідна Україна — маючи десятки мільйонів синів і дочок, так і не спромоглася знайти в себе професіонала-військовика, свого Маннергейма, як знайшла його маленька Фінляндія. Але що сталося — те сталося.