Ренделі Фрейкс - Термінатор

Джон раптом усвідомив, що йому вже не потрібно просити допомоги.

— Чухрай звідси, засранцю! — виголосив він. «Оце тобі й подяка», — подумав хлопець і прогарчав:

— Он як? Ну, я тобі зараз умажу, лайно!

— Лайно? Ти сказав: лайно? — Джон розлютився, повернувся до кіборга й наказав:

— Хапай його.

Термінатор негайно підкорився, схопив хлопця одною рукою за волосся і підняв угору. Той безпорадно дригав ногами в повітрі.

— Ну, хто з нас лайно? Га, грушо боксерська?!

І ось тут усе й почалося. Приятель хлопця підскочив до Термінатора і спробував застосувати до нього один з борцівських прийомів. Але кіборг перекинув нападника через капот машини, блискавично вихопив револьвера сорок п’ятого калібру і наставив його хлопцеві в чоло.

Джон верескнув і не вагаючись схопив кіборга за руку саме в той момент, коли Термінатор натискав на спусковий гачок. Ваги хлопчика ледь вистачило, щоб відвести дуло на кілька міліметрів убік.

Хлопець здригнувся, приголомшений гуркотом, що пролунав просто в нього над вухом. Він стояв, роззявивши рота, і навіть не помітив, що від страху обмочив штани.

Джон крикнув Термінаторові:

— А ну, кидай револьвер! Мерщій!

Термінатор сприйняв команду дослівно й кинув зброю на тротуар. Джон блискавично підхопив її і повернувся до отетерілих хлопців.

— Забирайтеся, — наказав він.

Повторювати вдруге йому не довелося.

Джон схопив Термінатора за руку й потягнув до мотоцикла. Він усе ще тримав у руках зброю, боючись повертати її Термінаторові.

— Господи… Адже ти міг убити цього хлопця!

— Звичайно. Я ж термінатор, тобто ліквідатор.

Джон ошелешено дивився роботові в обличчя. Отже, бути власником термінатора не так вже й чудово…

— Слухай мене дуже уважно, добре? Ти більше не термінатор. Домовилися? Ти не можеш убивати людей коли заманеться.

— Чому?

— Як це «чому»? Тому що не можеш!

— Чому?

— Просто не можеш — і край. Повір мені!

Термінатор не сприймав абстрактних понять. У його мозок було введено команду знищувати все, що загрожує життю Джона Коннора. У списку пріоритетів була також команда не залишати безкарно будь-яку агресію, спрямовану проти нього самого. Проте він мусить коритися Джонові Коннору. Кіборг намагався зрозуміти хлопчика, але слова «повір мені» спантеличили його. Він ознайомився з їхнім тлумаченням у словнику, закладеному в його мозок, і все одно вони здавалися йому парадоксальними. Машини, у тому числі й такі, чий штучний інтелект наближається за своєю складністю та глибиною сприйняття до людського, не полюбляють парадоксів.

Дивлячись на могутнього кіборга, Джон раптом усвідомив, яка величезна відповідальність лягла на його плечі. Робот відігравав роль особистої зброї Джона, і відтепер хлопчикові доводилося ретельно зважувати кожне своє слово. Але якщо він хоче добратися до мами перш, ніж до неї добереться хтось інший або щось інше, без цієї зброї йому не обійтися. Обговорювати це не було часу. Джон повернув Термінатору револьвер, який кіборг міцно затис у руці.

— Слухай мене. Я повинен піти й забрати мою маму. І я наказую тобі допомогти мені, — сказав Джон і пішов геть.

Термінатор сунув револьвера за пояс і рушив за хлопчиком, що прямував до мотоцикла. Йому нічого не залишалося робити, як підкоритися.

* * *

Т-1000 усе ще був у будинку Войтів. Він стояв у Джоновій спальні й дочитував останній лист від Сари. Вивчивши зворотню адресу на конверті: «ПНТ-82, ізолятор, державна клініка Пескадеро», і дату (всього два тижні тому), робот негайно зметикував, що ціль № 1 може вирушити туди.

За кілька хвилин офіцер Остін вже їхав машиною з міста в тому напрямку, де знаходилася ціль № 2.

Державна клініка Пескадеро, 10.45 ранку

Чорно-білий знімок запам’ятав кошмар з минулого: нечіткі силуети поліціянтів, що металися в охопленому вогнем коридорі. Наприкінці коридору виднілася фігура в чорному — коротко стрижене волосся, темні окуляри. В одній руці чорний тримав штурмову гвинтівку. На цьому знімку ще один: з того ж самого місця, тільки секундою пізніше… На ньому людина опинилася зовсім поруч з прихованою камерою.

Детектив Везербі стомлено вдивлявся у фотографії. Дуже складна справа. Збройний злочинець поодинці розправився з нарядом поліції, що чергував тієї ночі —одних повбивав, інших поранив. Його так і не знайшли. Тієї ночі Везербі втратив друга. Проте провадив він цю справу зовсім не з особистих мотивів. Треба за будь-яких обставин схопити вбивцю, здатного на що завгодно. Зараз Везербі доводилося покладатися на ненормальну пам’ять цієї жінки. Він подивився на Сару Коннор і сказав:

— Знімки зроблено у відділенні поліції західного Римпарта ще 1984 року. Ви були присутня при цих подіях…

Зараз вони були в тій кімнаті для огляду, з якої кілька годин тому Сару витягли силоміць. Жінка подивилася на пачку фотографій, розсипаних перед нею на столі, потім на самого детектива. Не добре, але й не таке вже зле обличчя. Людина всього лише виконує свою роботу. Його напарник, детектив Моссберг, досить пересічний тип у погано зшитому костюмі і з гнилими зубами, сидів навпроти. При цьому був присутній і пильний доктор Сілберман, який марно намагався приховати роздратування.

Біля дверей стояв набурмосений Дуглас і двоє поліціянтів у формі. Сара мовчки уп’ялася в знімок, що лежав зверху. Жінка нагадувала вичавлений лимон.

— Того вечора він убив сімнадцятьох співробітників поліції. Пізнаєте його?

Везербі жбурнув на стіл ще одну чорно-білу фотографію розміром шість на дев’ять, зняту з близької відстані: термінатор підводиться з купи потовченого скла, оточений натовпом роззяв. Це було те саме обличчя.

— Знімок зроблено в зоні відпочинку, в долині. Сьогодні.

Сара подивилася на знімок і зітхнула. Ясна річ, її під зав’язку нашпигували наркотиками, і вона робила вигляд, що їй на все на світі начхати. Насправді ж їй нестримно хотілося перевернути стіл, затопити в пику Сілберманові, порозштовхувати Дугласа й поліціянтів, вискочити на вулицю й викрасти першу-ліпшу машину.

Але це неможливо. Сара мовчки сиділа біля столу в очікуванні дива.

Тривалу мовчанку порушив Везербі.

— Місіс Коннор, зник ваш син. Його опікунів убито, і ми підозрюємо, що тут не обійшлося без цього хлопця.

Сара мовчки глянула на детектива.

Везербі насупився:

— Скажіть нам хоч щось.

У шкоді їй доводилося брати участь у п’єсах. Керівниця драмгуртка, місіс Колбі, була б у захваті від її теперішньої гри.

— Невже вам усе одно?

Очевидно, так, якщо судити з того, як байдуже вона дивилася на детективів. Везербі кинув погляд на Сілбермана, потім на свого напарника і знизав плечима.

— Як на мене, це нікудишня ідея. Ходімо, ми тільки марнуємо час.

Один з поліціянтів прочинив двері, і Моссберг сягнистим кроком вийшов до коридору. За ним пішов