Еміль Золя - Завоювання Плассана

— Я довідався про те, що я хотів знати, — відповів епіскоп з властивою йому тонкою усмішкою. — Мені треба було б узяти вас з собою. Ви б дізналися про деякі речі, які корисно знати людині вашого віку, що своїм походженням і зв’язками призначена для сану епіскопа.

— Я слухаю вас, монсеньйоре, — благально сказав молодий священик.

Але прелат похитав головою.

— Таких речей не розповідають… Подружіться з абатом Фожа, колись він, можливо, багато зробить для вас… Я дістав дуже детальні відомості.

Абат Сюрен склав руки з виразом такої вкрадливої цікавості, що монсеньйор заговорив знову:

— У нього були неприємності в Безансоні… В Парижі він жив у мебльованій кімнаті в страшних злиднях. Він сам пішов запропонувати свої послуги. Міністр саме тоді шукав священиків, відданих урядові. Я зрозумів, що Фожа спочатку злякав його своїм похмурим виглядом і благенькою сутаною. Він послав його сюди на всякий випадок. До мене міністр був дуже ласкавий.

Єпіскоп супроводжував кожну фразу легким помахом руки, підшукуючи слова, боячись сказати більше, ніж треба. Потім його приязнь до свого секретаря взяла гору, і він уже жвавіше додав:

— Одне слово, вірте мені, постарайтеся бути корисним кюре парафії святого Сатюрнена; йому скоро будуть потрібні всі, він здається мені людиною, що не забуває ні образ, ні послуг. Але не сходьтеся з ним близько. Він погано скінчить. Це моє особисте враження.

— Він погано скінчить? — здивовано перепитав молодий абат.

— О! Зараз він тріумфує… Але мене непокоїть його обличчя, сину мій. Воно має трагічний вираз. Ця людина помре не своєю смертю… Тільки не кажіть про це нікому, не виказуйте мене, я одного прошу, дайте мені жити спокійно, я хочу тільки спокою.

Абат Сюрен уже брався знову за книгу, коли доповіли, що прийшов абат Фожа. Монсеньйор Руссело, усміхаючись і простягаючи руки вперед, пішов йому назустріч, називаючи його «мій любий кюре».

— Залишіть нас, сину мій, — сказав він секретареві, і той вийшов.

Єпіскоп заговорив цро свою подорож. Сестрі покращало; йому пощастило побачитися з давніми друзями.

А міністра ви бачили? — спитав, пильно дивлячись на нього, абат Фожа.

— Так, я вважав за свій обов’язок зробити йому візит, — відповів єпіскоп, почуваючи, що червоніє. — Він мені сказав про вас багато хорошого.

— То ви тепер уже не маєте більше сумніву, ви довіряєте мені?

— Цілком, мій любий кюре! А втім, я зовсім не розуміюся на політиці, тут ви можете діяти вільно.

Вони проговорили цілий ранок. Єпіскоп погодився зробити подорож по єпархії; абат Фожа супроводитиме його й підказуватиме йому все, що треба буде говорити. Крім того, необхідно скликати всіх настоятелів, щоб священики навіть найменших парафій могли дістати інструкції. Це не завдасть ніяких труднощів, духівництво скориться; складніше стоїть справа в самому Плассані, в кварталі св. Марка. Дворяни, що замурувалися в своїх будинках, зовсім вислизнули з-під. впливу церкви. Досі він міг вести агітацію тільки серед честолюбних роялістів, таких, як Растуаль, Мафр, Бурде. Єпіскоп обіцяв поговорити в деяких салонах кварталу св. Марка, в яких він бував. А втім, коли аристократи й голосуватимуть проти, вони зберуть лише жалюгідну меншість голосів, якщо клерикальна буржуазія їх не підтримає.

— А тепер, — сказав монсеньйор Руссело, підводячись, — не завадило б мені почути ім’я вашого кандидата, щоб рекомендувати його відкрито.

Абат Фожа посміхнувся.

— Ім’я — річ небезпечна, — відповів він. — Якщо ми назвемо його сьогодні, через тиждень від нашого кандидата не залишиться й сліду. Маркіз де Лагріфуль став неможливим. Пан де Бурде, який хоче виставити свою кандидатуру, ще неможливіший. Ми дамо їм нищити один одного і втрутимося лише в останню мить. Ви кажіть просто, що було б вельми небажано, якби вибори були суто політичні, що в інтересах Плассана треба було б обрати людину, яка стоїть поза партіями і добре знає потреби міста й департаменту. Натякніть навіть, що така людина вже є, тільки далі цього не йдіть.

Тепер, в свою чергу, посміхнувся епіскоп. Він затримав священика, коли той прощався з ним.

— А абат Феніль? — спитав він його, притишивши голос. — Ви не боїтесь, що він стане на перешкоді всім вашим планам і поламає їх?

Абат Фожа знизав плечима.

— Він не подає ніяких ознак життя, — відповів він.

— Саме це й непокоїть мене, — сказав прелат. — Я знаю Феніля, в усій моїй єпархії нема більш мстивої людини, ніж він. Може, він і відмовився вже від свого честолюбного бажання перемогти вас на грунті політики, але будьте певні, що він розрахується з вами сам на сам… Він, напевно, чигає на вас…

— Дарма! — сказав, показуючи свої білі зуби, абат Фожа. — Може ж таки він не з’їсть мене живцем.

Увійшов абат Сюрен. Коли кюре церкви св. Сатюрнена пішов, він дуже звеселив монсеньйора Руссело, промовивши:

— Добре було б, якби вони пожерли один одного, як ті дві лисиці, від яких лишилися самі хвости…

Наближався передвиборний період. У Плассані, де завжди панував цілковитий спокій в питаннях політики, з’явилися перші напади гарячки. Здавалось, чиїсь незримі уста просурмили бойовий поклик на його мирних вулицях. Маркіз де Лагріфуль, що жив у Палюді, великому сусідньому містечку, вже два тижні проживав у одного свого родича, графа де Валькейра, будинок якого займав цілий куток кварталу св. Марка. Він з’являвся на вулицях, гуляв по бульвару Совер, ходив до церкви св. Сатюрнена, вітався з впливовими особами, зберігаючи, проте, свій похмурий аристократичний вигляд. Але тепер ці силкування бути люб’язним, яких було досить для першого разу, здавалось, не мали великого успіху. З кожним днем більшало число обвинувачень, які ширилися не знати з якого джерела: маркіз — цілковита нікчемність; з іншим депутатом Плассан давно вже мав би залізничну вітку, що сполучалася б з залізничною лінією Ніцци; коли комусь з місцевих жителів треба було побачити маркіза в Парижі, доводилось ходити до нього по три-чотири рази, щоб добитися хоч найменшої послуги. Проте, хоч кандидатура нинішнього депутата була дуже скомпрометована цими обвинуваченнями, ніякої іншої кандидатури ще не вису вали. Називали пана де Бурде, але тут же казали, що важко дістати більшість голосів для цього колишнього префекта Луї-Філіппа, який ніде не має міцної опори. Річ була в тому, що чийсь невідомий вплив зовсім сплутав усі можливі шанси різних кандидатів, порушивши союз легітимістів і республіканців. Панувала загальна розгубленість, замішання таке прикре, що назріла потреба якнайшвидше провести вибори.

— Центр ваги перемістився, — казали політики з бульвару Совер. — Питання в тому, куди саме.

В цій гарячковій розбіжності думок, що охопила місто, республіканці побажали виставити