Еміль Золя - Щастя Ругонів

пана Гарсоне. Лиш дехто сидів з розплющеними очима і під мірні кроки національних гвардійців, що ходили надворі, мріяв про те, як він виявить хоробрість і як заслужить ордена. Висока настільна лампа освітлювала цю чудну нічну варту. Ругон, здається, дрімав. Раптом він підвівся й наказав послати по Вюйє. Він тільки згадав, що сьогодні ще не одержав «Вісника».

Книгар з’явився дуже сердитий, в злому гуморі.

— Ну? — спитав Ругон, відводячи його набік. — А стаття, що ви її обіцяли? Я так і не бачив газети.

— Так оце для цього ви потурбували мене? — спитав Вюйє. — Геть к чорту! «Вісник» не вийшов. Я зовсім не бажаю, щоб мене завтра прирізали, коли раптом вернуться повстанці.

Ругон з силуваною усмішкою заперечив, що, бог дасть, нікого різати не збираються. Навпаки, саме тепер, коли ходять такі брехливі й неспокійні чутки, стаття в газеті й могла б прислужитися в добрій справі.

— Може, й так, — відповів Вюйє, — але найблагородніша справа — це зберегти голову на плечах. — І додав ущипливо: — А я гадав, що ви повбивали всіх бунтарів до єдиного. А їх, виявляється, ще сила-силенна, і я не можу важити своїм життям.

Ругон, залишившись сам, здивувався з обурення цього чоловіка, завжди такого покірливого й облесливого. Поведінка Вюйє здалася йому якоюсь підозрілою. Але йому ніколи було дошукуватися правди. Не встиг він знову вмоститися в фотелі, як увійшов Рудьє, несамовито брязкаючи шаблею, прив’язаною до пояса. Ті, що спали, скочили перелякані. Грану навіть подумав, що закликають до бою.

— Га? Що? Що там таке? — спитав він похапцем, ховаючи до кишені свою гарну шовкову ярмулку.

— Панове, — без усякої передмови сказав засапаний Рудьє, мені здається, до міста підступає повстанська банда.

Ці слова присутні зустріли переляканою мовчанкою.

І тільки в Ругона стало духу запитати:

— Ви їх бачили?

— Ні, — відповів колишній панчішник, — але з поля чується якийсь чудний гомін. Один вояк запевняє, що бачив вогні на схилах Гаррігських гір.

Всі члени комісії пополотніли, мовчки поглядаючи один на одного. Рудьє провадив:

— Я повертаюся на чати. Боюсь, як би не було атаки. А ви підготуйтеся з свого боку.

Ругон хотів його наздогнати, щоб добути ще якісь відомості, але той був уже далеко. Розуміється, всім було вже не до сну. Чудний гомін! Вогні! Атака! — і все це серед ночі. Грану пробував порадити таку ж тактику, що вдалася їм напередодні: сховатися і чекати, поки повстанці пройдуть через Пласан, а потім здобути перемогу на порожніх вулицях. Але, на щастя, П’єр пригадав поради своєї жінки і сказав, що Рудьє міг і помилитися: найкраще піти й пересвідчитися вочевидь. Деякі члени ради скривилися, але коли ухвалено, що комісію супроводжуватиме збройний загін, усі з великою хоробрістю спустилися вниз. Залишивши біля ратуші тільки кількох чоловік варти, вони оточили себе тридцятьма національними гвардійцями і лише тоді насмілилися йти на вулиці заснулого міста. Місяць тихо плив над дахами, одкидаючи довгі тіні. Вони переходили від валу до валу, од брами до брами, але обрій затуляли мури і їм нічого не щастило роздивитися й почути. Правда, національні гвардійці на різних постах розповідали, що з піль крізь зачинені брами долинають якісь непевні шерехи. Вони напружували слух, але нічого не могли вловити, крім віддаленого гуркоту, лщо в ньому Грану впізнав шум Віорни.

Проте вони не заспокоїлись. Вони вже лагодилися повернутися до мерії, дуже схвильовані, хоча й знизували удавано плечима, й обзивали Рудьє полохуном і вигадником. Але тут Ругон, бажаючи остаточно заспокоїти своїх друзів, запропонував їм оглянути рівнину з підвищення, відкіля розгортався краєвид на кілька миль. Він повів увесь цей малий гурт до кварталу см. Марка і постукав у двері готелю пана Валькераса.

Граф, тільки зачувши про заколот, виїхав до свого замка Корб’єр. У готелі залишався тільки маркіз де Карнаван. Ще з учорашнього дня він розсудливо тримався осторонь, не через страх, а тому, що не хотів в рішучий мент бути в спілці з Ругонами. Але в душі він згорав з цікавості. Він замкнувся, щоб утриматися від бажання поринути в інтриги жовтого салону. Коли льокай раптом серед ночі доповів йому, що внизу його питають якісь пани, він не втримався від цікавості, встав і похапцем спустився вниз.

— Дорогий маркізе, — сказав Ругон, зазнайомлюючи його з членами міської комісії, — ми до вас з невеличким проханням. Дозвольте нам пройти до саду.

— Розуміється, — відповів здивований маркіз, — я сам проведу вас туди.

І дорогою він розпитав, що саме трапилося. Кінець саду була тераса, що торувала над рівниною; тут, крізь великий вилом у мурі фортечного валу, розстелявся перед очима широкий обрій. Ругон згадав, що ця тераса може правити за чудовий пункт для спостереження. Національні гвардійці залишилися біля брами. Члени комісії, ведучи далі розмову, сперлися на балюстраду тераси. Але чудова картина, що розгорнулася перед ними, змусила їх замовкнути. Далеко-далеко, в глибокій долині Віорци, що тяглася на захід поміж пасмом Гаррігських гір і горами Сея, потоком струмувало місячне сяйво. Купи дерев, темпі скелі здавалися острівцями й мисами в цьому морі світла. Подекуди, в луговинах, Віорна виблискувала, наче сталева зброя, відбиваючи тонкий срібляний дощ, що сипався з неба. В сутінках морозної ночі широкий простір здавався океаном, якимсь невідомим світом. Спочатку пани члени не чули нічого й не бачили. Небо було освітлене трепетним сяйвом й здалеку невиразно лунали чиїсь голоси. Грану, що з натури не був поетом, все ж таки, захоплений цією тихою ясною ніччю, пробурмотів:

— Яка ж чудова ніч, панове!

— Мабуть, Рудьє привиділося, — сказав Ругон із якимсь презирством.

Але маркіз нашорошив свої чуйні вуха.

— Ого! — сказав він своїм різким голосом. — Я чую дзвін.

Всі перехилилися через парапет, затамувавши подих.

І ось з рівнини почули чисті, мов кришталь, далекі звуки дзвона. Пани члени не могли не погодитися з маркізом. Били на сполох. На думку Ругона, це був дзвін Беажа — маленького села, що знаходилося за добру милю від Пласана. Він сказав це, щоб заспокоїти своїх товаришів.

— Слухайте, слухайте! — перервав маркіз. — А от уже дзвін Сен-Мора.

І він указав їм на другу точку обрію. Справді, й другий дзвін почав ридати в цій ясній ночі. Скоро їхній слух звикнув до нічного шуму, вони почали вловлювати розпачливі скарги десяти, двадцяти дзвонів. Зловіщі заклики докочувалися з усіх боків, схожі до хрипу мрущого. Незабаром заридала вся рівнина. Пани не сміялися більше з Рудьє. Маркіз, якому завдавало втіхи лякати цих буржуа, став пояснювати їм причину цього дзвону.

— Це збираються мешканці з