Світлана Талан - Оголений нерв

— сказала розгублено Настя, — не вірю в легенди про щасливе життя на чужині. Куди їхати? Тут наше житло, робота, ми тут виросли і живемо.

— Ти так кажеш, бо не розумієш, що незабаром з вами може бути! — Лариса почала нервувати. — Прийдуть укропи — і від вашого житла залишиться хіба що фундамент. Вони ж нас ненавидять і будуть винищувати як тарганів! Не треба чекати, поки перекриють усі виходи! — так голосно говорила в слухавку, що Настя відвела телефон від вуха на певну відстань. — Домнете яйця, а потім що робитимете? Самі як хочете, а маму та дітей відпустіть, нехай хоча б вони врятуються.

Настя зрозуміла, що сперечатися марно. Треба з нею поговорити і пояснити, що армія країни не збирається винищувати людей, за яких щодня ризикує життям і проливає кров. Але це пізніше. А зараз Настя відповіла:

— Вони дорослі люди, нехай кожен вирішує свою долю сам. Передаю матері слухавку, — сказала наостанок Настя, і свекруха підтюпцем побігла до своєї кімнати й зачинила за собою двері.

— А ти подумай про Ларисину пропозицію, — зауважив Валерій, низько схилившись над тарілкою з їжею.

— Ти це мені? — спитала Настя.

— І тобі також, — підтвердив, не підводячи погляду.

— Я залишаюся тут, — твердо сказав Геннадій.

— Я також. Чому я повинна тікати у безвість зі свого міста? — промовила Настя.

— Свого міста? — хмикнув Валерій і поклав виделку на порожню тарілку. — Воно не твоє, і не моє, і ніколи не було нашим.

Чоловік підвівся, подякував і пішов до своєї кімнати. Насті здалося, що кожен з них відгородився стіною не лише в оселі, а й у житті. Ввечері вона лягла в ліжко поруч із чоловіком. За старою звичкою поклала руку на його тіло. Валерій здригнувся і відсунувся подалі. Дивно, вона давно не займалася коханням, але її не тягло до того, з ким кохалася не один рік. Природа нагадувала їй про те, що вона залишається жінкою, яка може, вміє і хоче кохати, і їй знову снилися ласкаві, як вранішні сонячні промені, чиїсь такі бажані руки. Вона відчувала дотик своїм тілом, але так і не побачила обличчя того, хто її торкався…

Розділ 46

Уранці Настя прокинулася з відчуттям, що взагалі не відпочивала. Потрібно було розходитися і чимось себе зайняти. Вона накинула халат і пішла вмиватися. Зубні щітки чоловіка та свекрухи ще мокрі, але вдома їх нема, тож можна припустити, що вони разом поїхали на дачу. Тим краще, можна спокійно сходити в магазин за продуктами і щось приготувати. Настя зазирнула в скриньку на кухонній поличці — вона поповнилася грішми. Видно, свекруха отримала пенсію і зробила свій внесок на харчування. Це добре, бо їм НПЗ ще нічого не нарахував на картку, а як щось і перерахують, то в банку навряд чи видадуть кошти. Зазирнувши в холодильник, Настя зробила висновок, що варто не полінуватися й сходити в «Сім’ю», купити курятини на котлети. Вона за звичкою попила каву, викурила цигарку на балконі й швидко вдяглася.

Настя переходила площу Перемоги, коли помітила телевізійників з камерами та мікрофонами поблизу натовпу жінок. Вона навмисне пішла повз них, щоб почути розмови.

— Жіночко, приєднуйтесь до нас! — звернулася до неї одна з молодиць. — Зараз будемо проводити акцію «Матері за мир». Потрапите на екрани телевізорів!

— Я не фотогенічна, — відказала Настя.

— Нічого страшного, — жінка схопила її за руку. — Хто, як не ми, матері, повинні відстояти мир заради майбутнього наших дітей?

— У мене зачіска погана, і взагалі я не мила голову, — Настя звільнила руку і ледь відкараскалася від неї.

— Усе зрозуміло? — пролунав голос оператора. — Розгортаємо плакати!

Настя відійшла від натовпу і присіла неподалік на лавку — можна покурити і подивитися дійство. Жінки вишикувалися перед камерами, поправили волосся, обсмикнули кофтинки та розгорнули великі аркуші паперу з написами «Ми за мир!», «Не стріляйте в наших дітей!», «Росія та Україна навіки разом!» Було помітно, що робилося все за заздалегідь розробленим сценарієм. Жінки говорили по черзі, іноді збивалися, згадували потрібні слова і знову їх повторювали.

На камеру лунали заклики «від імені всіх жінок-матерів» до миру з Росією, яка «завжди була нам сестрою», та прохання до Нацгвардії «покинути нашу територію і не стріляти в наших дітей».

«Добре, що я не погодилася, — подумала Настя, — а то довелося б тікати, зіпсувавши сценарій».

Вона розтоптала недопалок і пішла до супермаркету.

…Котлети з курятини ще не охололи, коли повернулися з дачі чоловік та свекруха.

— Так рано? — спитала Настя. — Думала, що ви там до вечора будете.

— Рано, рано! — невдоволено сказала свекруха. — Добре, що не пізно! Ти ніби не чула, як бахкає?

Лише тепер Настя помітила, що свекруху всю трусить, як листок на осині.

— Щось трапилося? — стривожено запитала Настя.

— Не бачиш, що їй зле? — грубо кинув Валерій. — Дай заспокійливе та напої чаєм. Мені теж накапай чогось.

Настя всадила жінку на стілець, відчинила вікно, подала ліки. У свекрухи дрібно тремтіли пальці, коли вона взяла склянку в руки, очі були червоні, ніби вона щойно плакала.

— Мамо, вам вже краще? — запитала Настя, напоївши жінку теплим чаєм з м’ятою.

— Ага! — кивнула. — Кляті «нацики»! Хай їм пусто буде! Як почали снарядами пуляти по дачах, аж земля гула!

— Звідки ви взяли, що то стріляла Нацгвардія?

— Чому ти нікому не віриш? — визвірився на неї чоловік. — Людина тобі розказує, а ти… — Махнув рукою і вийшов.

— Ще вранці зайшов до нас на дачу сусід, Петрович, — продовжила розповідь свекруха, — ти ж його добре знаєш, голова нашого дачного кооперативу. Він розповів, що снайпер постріляв рибалок, які ловили рибу на Боровій. Скажи мені, за що вбито тих людей? Чим вони завинили?

— Снайпер чий?

— Ти знову за рибу гроші! — обурилася жінка. — Нацгвардії, чий ще?

— Мамо, ось ви сердитеся на мене, але ж поблизу Борової блокпости не Нацгвардії, а ополченців.

— І я тобі про те! Хотіли поцілити в наших захисників, а попали в мирних рибалок!

Настя не стала заперечувати і доводити, що снайпер за п’ятнадцять кілометрів не дострелить, нехай буде її шмаркля довша, втім, не стрималася:

—