Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

– Ні, скоро сядемо. Летіти тепер будемо ночами.

Засмутитися з того факту, що про сніданок, а може й обід доведеться забути дівчина не встигла. Та краще б засмутилася. У свідомості одразу ж намалювалася картина нічного польоту, коли починає зморювати сон, ні чорта не видно та й взагалі!

– Ночами? – про всяк випадок перепитала вона.

Хіба мало що, може їй почулося, може в неї слух ще не до кінця прокинувся.

– Так, так, будеш дрімати в моїх надійних обіймах, – насмішкувато відповів Ларис та одразу ж охнув.

Лікоть у дівчини все ще був достатньо гострий, а трепету перед спадкоємцем престолу лис їй так і не прищепив.

– Ларис, ранок без кави… Я ненавиджу цей світ тому краще не жартуй, а кажи до діла в чому справа. Ти ж мені на сьогодні лектор, – похмуро відгукнулася дівчина.

Рудий у відповідь лише розсміявся та міцно обійняв її вільною рукою.

– Добре-добре, я тобі все-е-е-е розповім!

Сіпнувшись, дівчина невдоволено зашипіла та затравлено роззирнулася. На жаль навколо панувала пітьма, шумів вітер та раз по раз плескали величезні крила віверни. Тікати було нікуди. Скидати сусіда також було поганою ідеєю. На жаль. На превеликий жаль!

Новий порив вітру змусив дівчину на мить заплющити запорошені снігом очі. Наче мало було пригод, ще й сипати почало під світанок. Але Ларису те анітрохи не заважало. Схилившись до неї, лис заговорив:

– Бач, коли нас так швидко вирахували навіть в цьому, забутому Хранителями місці, далі буде ще гірше. Нам може не пощастити і нас десь можуть перестріти та підстрелити. І саме щоб не отримати стрілу в зад ми й летимо вночі, – якось особливо, наче навіть муркотливо, промовив Ларис.

Так тепло та повільно, що заклякла в його руках Зоряна в котрий вже раз зрозуміла, що трохи ненавидить цю почвару. Ні, вона не вважала його гнилою душею, але ось ця насолода тим, як він дратував інших викликала гостре бажання вбити його. Або бодай трохи покалічити. Хоча нещодавно доля його й так покалічила.

Ця згадка несподівано розсмішила та дівчина тихо пирхнула та трохи розслабила.

– А вночі набагато безпечніше? Ви ж у темряві бачите як коти, хіба проблема підстрелити нас і під ніч?

Вухо в ту ж хвилину залоскотав неголосний сміх.

– Точно-точно. Бач, віверни – нічні мисливці. Їх природа досі досліджується з дуже паршивими успіхами. Вночі помітити віверну в повітрі неможливо ніяк і нікому. Нас могли б упізнати хіба по Есшату, та сподіваюся, що Волелюб все ж упорається з їх тваринкою та йому не доведеться пурхати самостійно. Принаймні до Фарги, там йому доведеться розтрясти запаси.

Наче у відповідь на його слова десь зовсім поруч невдоволено застрекотала віверна. Миттю випрямившись, Ларис озирнувся на звук. Зоряна теж повернула голову, щоб відповідально дослідити рухи якоїсь розмитої тіні та на тому й заспокоїтися. Те, чого вона не могла роздивитися не мало її хвилювати. Особливо коли зовсім поруч розслабився той, хто міг бачити.

– Віверни драконів не люблять? – поцікавилась вона.

– З чого такі висновки! Може вони тонко відчувають паскудників та не бажають їх везти! – з театральним обуренням вигукнув лис.

– Тоді б тебе не тільки скинули, а ще й закопали, щоб не виліз, – глузливо кинула Зоряна.

– Гадюка! – тужливо зітхнув у її потилицю чоловік та все ж відповів. – Дорослий дракон сприймається вівернами як абсолютний вожак, йому вони не можуть перечити. Але Есшат в нас ще малеча, тому його вони сприймають як потенційну проблему, тому…

Запнувшись, Ларис замислився, намагаючись підібрати, як би більш влучно пояснити цю частину взаємовідносин лускатого колективу.

– Тому радо їдять керівництво до того, як воно з’їло їх?

– Десь так, – погодився Ларис та подався трохи вперед, змушуючи нагнутися й Зоряну.

І не сказати, щоб це особливо обурило дівчину. Навпаки, краще б він те зробив раніше, щоб до її сонного розуму дійшла проста істина: так клятий сніг не буде засліпляти очі та колоти шкіру гострими укусами холоду.

Натягнувши хустку на лоба, Зоряна трохи посовалася, щоб облаштуватися зручніше. Водночас вона перебрала все, що почула та повернула голову до лиса.

– А біля Фарги йому нащо перетворюватися? Щоб упізнали принца та не нашпигували стрілами?

– Яка ти все ж розумна дівчинка! – з почуттям промовив Ларис.

Настільки з почуттям, що Зоряна відразу ж приготувалася відбивати черговий кпин, але він чомусь затримувався. Феномен був настільки виключний, що дівчина навіть спробувала підозріло озирнутися. В цілому навіть вдалося, все ж вони були досить близько навіть для людського зору. Ларис мружив очі, щоб вберегтися від снігу та якось замислено ворушив губами. Завжди трохи насмішкуватий вираз обличчя чоловіка зараз став несподівано серйозним.

І це сподобалося Зоряні ще менше, ніж його жарти. Неприємно засмоктало під ложечкою почуття тривоги, котре скрутило душу майже фізично відчутними путами розуміння: їй не сподобається, коли Ларис заговорить.

І коли б вона помилялася у всіляких дупах долі!

– Зоряно, в мене є до тебе одне прохання… Я розумію, що воно може видатися занадто важким, але все ж прошу вислухати.

Цього разу дівчина виразно зрозуміла, що за її спиною сидить лис. Хитрий пухнастий лис. Можливо навіть полярний лис, котрий почав підкрадатися до неї, щоб вкусити за п’яту.

– Мені вже не подобається і я вже проти, – насупившись, категорично відхрестилася вона.

На жаль можливості вийти з розмови та ляснути дверима на такій висоті не було. Можна було хіба що самому ляснутися, але це вже не влаштовувало Зорю.

– Це стосується Симони, – провокативно продовжив чоловік.

Це був удар несподіваний та прицільний. Насупившись, Зоряна не найшла що відповісти та лише невдоволено стиснула обвітрені губи.

– Бач, вона ніколи не зустрічалась з Шаларом. Ми, як ти вже певно здогадалася, не дуже добре ладимо з молодшими братами, тому нас не цікавили до якого часу їх друзі, а їх наші.