Джо Аберкромбі - На лезі клинка

Через міст рішуче крокував величний старий. Він високо тримав голомозу голову, а його пишна червоно-срібна мантія переливалася і тріпотіла на вітрі. Вслід за ним ступав хворобливий юнак. Він ледь схилив голову, неначе відчував благоговійний страх перед старим, а на витягнутих руках ніс довгий посох. Процесію замикав страхітний дикун у важкому хутрі, який був на добрих півголови вищим за інших двох.

— Що за…

Джезаль затнувся. Йому здалося, що він звідкись знає старого. Можливо, це був якийсь лорд з Відкритої Ради? Чи іноземний посол? Він, без сумніву, виглядав величаво. Скільки Джезаль не ламав голову, поки вони наближались, але згадати так і не зміг.

Старий спинився перед брамою й окинув Джезаля, Каспу, Морроу та вартових владним поглядом блискучих зелених очей.

— Йору, — привітався він.

Сульфур підійшов і низько вклонився.

— Майстре Баяз, — промовив він тихим, сповненим глибокої поваги голосом.

І тут Джезаль зрозумів. Зрозумів, звідки він знав цього чоловіка. Старий був надзвичайно схожим на статую Баяза на Алеї Королів. Статую, повз яку Джезаль сотні разів пробігав під час своїх пробіжок. Цей начебто був трохи повнішим, але вираз обличчя — суворий, мудрий, владний — був точнісінько таким самим. Джезаль спохмурнів. Старий на ймення Баяз? Йому це не подобалось. Не подобався йому і вигляд довгов’язого парубка з посохом на руках. Але найбільше йому не подобався другий супутник старого.

Вест часто казав Джезалю, що північани в Адуа, які зазвичай тинялися розкучманими біля доків чи валялись п’яні та брудні у стічних канавах, аж ніяк не були типовими представниками їхнього народу. Ті, котрі вільно жили на далекій Півночі, воюючи, сварячись, бенкетуючи та займаючись усіма іншими північними справами, виглядали геть інакше. В уяві Джезаля це були високі, суворі, красиві люди, від яких віяло чимось романтичним. Сильні, проте граційні. Жорстокі, проте шляхетні. Дикі, проте хитрі. Люди, чий погляд завжди був спрямований за горизонт.

Втім, наразі перед ним стояла зовсім не така людина.

За все своє життя Джезаль не бачив більш дикого чоловіка. У порівнянні з ним навіть Фенрір Страховидло здавався цивілізованим. Обличчя північанина, покраяне рваними шрамами, виглядало так, наче його сікли батогом. Ніс кривий і трохи перекошений. Одне вухо мало велику зарубку, а під одним оком, що здавалося трохи вищим за інше, виднілася рана у формі півмісяця. Власне, все лице чужинця виглядало трохи побитим, викривленим, перекошеним, як у чемпіона з боротьби, який провів забагато боїв. Та й вираз його обличчя теж був таким, наче його щойно добряче стукнули. Він витріщався на браму, наморщивши лоба і роззявивши рота, та роззирався довкола з виразом заледве чи не тваринної тупості.

На ньому були довгий хутряний плащ та шкіряна туніка, оздоблена золотом, але така вершина варварської розкоші лише додавала його вигляду дикості, не кажучи вже про довгий важкий меч на поясі. Північанин почухав великий рожевий шрам під щетиною на щоці, розглядаючи круті стіни, і Джезаль помітив, що йому бракувало одного пальця. Наче треба було зайвий раз доводити, що його життя сповнене дикості і насильства.

Впустити цього здоровенного дикуна у Аґріонт? В час війни з північанами? Це було немислимо! Але Морроу вже просувався вперед.

— Лорд-камерґер чекає на вас, панове, — випалив він, кланяючись і підбираючись до старого. — Будь ласка, йдіть за мною…

— Одну хвилинку.

Джезаль взяв помічника під лікоть і відвів убік.

— І його теж впускати? — запитав він, киваючи на дикуна у хутрі. — Ми ж у стані війни!

— Такий наказ лорда Хоффа! — Морроу вивільнив руку, зблиснувши окулярами. — Хочеш, залишай його тут, але в такому разі доведеться самому пояснювати все лорд-камерґеру!

Джезаль зглитнув. Така перспектива йому аж ніяк не подобалась. Він зиркнув на старого, але не зміг довго дивитись йому в очі. У його виразі читалась загадковість, якесь таємне, нікому невідоме знання, і це неабияк бентежило.

— Ви… повинні… залишити… свою… зброю… тут! — прокричав він, вимовляючи кожне слово якомога повільніше і чіткіше.

— Та з радістю.

Північанин зняв з пояса меч і простягнув його Джезалю. Меч видався важким: це була велика, проста, груба зброя. Потім він передав довгий ніж, зігнувся і витяг ще один із чобота. Третій ніж з’явився з-за пояса, а четвертий, тонший, — із рукава, і все це добро звалилось у простягнуті руки Джезаля. Північанин широко всміхнувся. Це було воістину страшне видовище: рвані шрами викривились і наморщились так, що його обличчя перекосилося ще більше.

— Ножів багато не буває, — прогарчав він низьким, скреготливим голосом.

Ніхто не засміявся, проте північанин на це не зважав.

— Будемо йти? — запитав старий.

— Безумовно, — погодився Морроу, повертаючись, щоб йти.

— Я піду з вами. — Джезаль звалив свою гору зброї у руки Каспи.

— У цьому нема жодної необхідності, капітане, — заскиглив Морроу.

— Я наполягаю.

Щойно північанин прибуде до лорд-камерґера, хай собі вбиває кого завгодно: за це відповідатиме хтось інший. Проте якщо він вирішить утнути щось до того, то перепасти може Джезалю, а такий сценарій йому не подобався.

Вартові розступилися, і дивна процесія рушила через ворота. Першим простував Морроу, щось улесливо шепочучи через плече старому у розкішній мантії. Наступним ішов блідий молодик, а за ним Сульфур. Дев’ятипалий північанин плентався у хвості.

Джезаль ступав за ним, тримаючи руку на поясі, ближче до ефесу шпаги, щоб далеко не тягнутись, і уважно спостерігав за дикуном, чи не зробить він, бува, якихось різких рухів. Утім, постеживши за чоловіком кілька хвилин, Джезалю довелося визнати, що той не виявляв жодного наміру до вбивства. Північанин радше виглядав допитливим, здивованим і трохи розгубленим. Він увесь час призупинявся, щоб роздивитися навколишні будівлі, хитав головою, чухав потилицю і щось бурмотів собі підніс. Інколи він лякав перехожих своєю усмішкою, але особливої загрози не становив, і Джезаль вже почав розслаблятися, аж поки вони не дістались Площі маршалів.

Північанин несподівано зупинився. Джезаль уже було схопився за ефес шпаги, аж нараз зауважив завмерлі очі дикуна — його погляд прикипів до фонтану неподалік. Дикун повільно підійшов до нього й, обережно піднявши товстий палець, тицьнув у блискучий струмінь. Вода бризнула йому в обличчя, і він відсахнувся, ледь не збивши Джезаля з ніг.

— Джерело? — прошепотів він. — Але як таке може бути?

Людоньки. Він був немовби дитина. Дитина заввишки шість з половиною футів[8], чиє обличчя наче слугувало за колоду якомусь м’яснику.

— Внизу є труби! — Джезаль постукав ногою по бруківці. — Під землею!

— Труби, — тихо повторив дикун, витріщаючись на піняву воду.

Тим часом решта групи вже встигла наблизитись до величезної будівлі, у