Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Наблизившись до дубового столу села на високий табурет і похмуро підперши рукою щоку, почала роздивлятися полиці.

– Щось трапилося? – по незвичайному серйозно уточнив Іван ставлячи переді мною кухоль, наповнений ароматним чаєм.

Першим поривом було відмахнутися і збрехати що все гаразд, проте слова самі собою застрягли у горлі.

– Ну, не хочеш говорити, не треба – знизав плечима шинкар і несподівано запитав: – Алана, а звідки ти? Чому ти ніколи про себе не розповідаєш?

Здивовано піднявши очі, а раптом відчула, як на очі навертаються сльози. В одну мить промайнуло все перед очима... Згадала цю катастрофу, розлюченого звіра, руїни...

Згадала бійки на околицях того містечка. Згадала й спотворені трупи Рене та Аліси, можливо, досі гниючих на вулицях забутого богом містечка.

По щоках самі потекли гарячі сльози. Старий явно чекав багато, але зовсім не такого. А мені... Мені набридло мовчати...

– Я... чому я така неправильна?... чим я і кому заважала?... Сиділа б взагалі зараз удома і хрестиком вишивала... А... а не вам заважала... – захлиналась я сльозами.

– Що ти таке кажеш? – нахмуривши брови уточнив колишній волхв – ти зараз про що?

А мене вже було не зупинити

– Ну чому? Чому лише я залишилася живою?

Кінець pov Алана

Як наяву повстали привиди минулого цієї все ще дитини. Не треба було нічого пояснювати... вистачило того, що вона наважилася відкритись...

Як громом уражені обернулися всі присутні тут підставні відвідувачі.

Безумовно, вояки прожили багато чого... Багато хто з них побував у полоні, хтось утік від кріпацтва. Все минуле покоління більшість з них тут ховали своїми руками... Не було щасливчика, у кого залишилася повна родина... Жадібна до життів війна нікого не шкодує.

Але навіть, незважаючи на те, що життя солдата кує серця і змінює людей, душі в цьому місті не зачерствіли. Так, життя козаків, як і амазонок, це суцільна війна, втрати… Але їм також властиві прості людські якості.

Життя від народження готувало кожного з них до неприємностей, проте кожен розуміє, що віддавати щось своє завжди важко... Співчуття та щира зовсім не образлива жалість заповнила душі воїнів.

– А ще й цей Фін, постійно гарчить на мене ні за що... а може він правий? – все продовжувала дівчина, що плакала.

На кухні уважно прислухаючись до того, що відбувається в залі, стояла п'ятірка людей. Почувши останню фразу волхви та амазонки визирливо глянули на Хмельницького, якого кожен із них власноруч готовий був задушити.

– Термінові збори Ради! – без зайвих церемоній вигукнув осавул, що заскочив до будівлі, і пішов далі вулицями.

Руденька амазонка вискочила в зал, і заспокоюючи дівчину, що плакала, повела її вже з майже порожньої таверни.

Лише на кухні так і стояла трійця хлопців та ватажка амазонок.

– Фін я просто не можу з тебе...! Яке ж ти тварюка! – гарчала Агафія на межі зриву.

Обвинувачений стояв із здивованим обличчям. І його явно було втрачено для цього світу. Те, що відбувалося до нього не доходило зовсім. Дмитро лише осудливо глянувши на Хмельницького, поспішив на вихід. У головного волхва були справи і важливіші. Відокремившись від стіни Тихомир, лише вліпивши дзвінкий ляпас товаришу, та зневажливо сплюнувши на підлогу зник у дверях.

– Ні, ну яка ж ти тварюка! – не заспокоювалася дівчина.