Ксенія Демиденко - Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко

ГЛАВА 31 РОМАН

Любов – то хвороба. З віком хворіти все важче,  і ускладнення небезпечніші. Починається усе з прихованої стадії, коли  любов розвивається, вражаючи  клітину за клітиною, поки не захопить весь організм.  Рекет чистої води! Почуття міцніє, укорінюється, і от ти вже не можеш ні про що думати, лише про об’єкт свого марення. Ходиш, як обдовбаний наркоман. Так, любов переростає у пристрасть, в залежність. Але ця залежність навіює таку бажану ейфорію. У жінок це проявляється експресивно: ходила весь час у чорно-сірому, а потім – бац, салатова спідниця, рожева блузка і капелюшок з рюшами!  Чоловікам властиво бути більш стриманими –  замість однієї цигарки пачку одним махом скурив і не допомогло. Хоча чудять усі з пристойною часткою дурості. Що з позитивного, то це зацикленість на одній людині, хоча не факт… Тебе бере в полон образ однієї-єдиної. Усі інші жінки перетворюються на категорію «люди»,  і ти їх не помічаєш, навіть якщо вони  перед тобою бродять у відвертому одязі, еротично облизують  губи, роблять неоднозначні натяки. А якщо об’єкт пристрасті мелькає своїм жовтеньким  кульбабковим сарафанчиком на роботі? Летить тоді будь-яка робота під три чорти. Зате на роботі приємно перебувати.

 Як багато є зручних місць у нас в офісі, де можна цілуватися до одурі.  Ну чому зразу туалет? Ні,  на першому місці в топ-10 – мій кабінет.

—    Запрацювався?  Принести кавку? – нічого ж не зробила – просто увійшла, посміхнулася й запустила разом із собою особливі парфуми зі своїми феромонами.

—    Для кавки є Леся,- нагадую, що  роботу у секретарки не варто забирати, навіть якщо сильно хочеться.

—    Я знаю. Леся на трошки збігає в «Дитячий світ»,  купить своєму синочку йогуртів з сирками, - закриває двері, й поки Леся бігає за сирками, ми з Ніною ледве не з’їдаємо один одного. Цілувати її губи з ароматом помади й шоколаду (значить,  знайшла «Мілку», яку я в сумочку поклав, це її «допінг») – невимовне блаженство.

У  офісі всі давно здогадалися про наші усамітнення. Дехто відверто обговорював у вайбер –групі, забуваючи, що я там теж є:

—    Я так думаю, що  шеф з Нінкою знову заборонене яблучко гризуть,- погано зашифрована метафора.

—    Та яке там! Полизали та надгризли. Вдома доїдять!

—    Вони разом живуть? Який моветон!

—    Зараз найбільш модний – гостьовий шлюб…

—    А ми немодні! – пишу й посміхаюсь сам собі. Нехай читають і заздрять. Знали б вони, що  вдома у нас моя мама пильнує в усі очі, як ми блюдемо дистанцію й тому  насолоджуватися одне одним можемо лише на роботі, як не дивно. Сам собі дивуюся. І це в сорок з гаком, коли  статус «розлучений» за плечима не тисне. Фактично з офісу ми виходимо о вісімнадцятій, але додому приїздимо  не раніше двадцять третьої години. Бродимо по місту… Вечірнє місто - дивовижний сяючий організм з дітлахами на майданчиках, вервечкою автівок, що повертаються додому, собачниками з песиками на повідку, закоханими, що не можуть відірватися один від одного у затишних куточках. Іноді ми заходили до невеличкої кав’ярні й вечеряли чимось смачним, іноді просто бездумно блукали. Якось втратили відчуття часу доволі серйозно й повернулися аж опівночі.

—    Що мамі твоїй скажемо? – переживала Ніна.

—    Що були на роботі,- особливо не парився я.

—    Так довго? – очима Ніна натякає, що я недооцінюю мамин інтелект.

—    Кінець місяця. Завал,-  така «легенда» неодноразово рятувала ситуацію.

—    Повний завал!  - посміхається, тулиться, чим шалено бентежить і все завершується тривалим поцілунком у якійсь ніші між двома будинками.

—    Ото не розказуй мені зараз про роботу. Я туди дзвонила. Веди її у РАГС, не муч себе й мене! – з порогу напівсонна мама добиває  й так винуватого по усім пунктам  родинного кодексу мене.

—    Тато проти,- нагадую я.

—    Зате баба Аня вважає, що ви надто довго граєтеся у партизан. Вона правнуками марить, я теж від онука не відмовилася б. 

Щоб там не говорили «мами», а підштовхнув мене до рішучих дій один прекрасний день.  Як кажуть, усе збіглося якось так докупи, що серйозно налякало. Бувають такі шалені деньки, коли не просто сіра речовина в мозок потоком йде, а починаєш доганяти те, що раніше здавалося нереально догнати.

Ще виїжджаючи з дому, помітив  незнайому тачку, припарковану  під каштаном. По-перше, приїлися за останні  декілька днів мені ці номери: дуже часто цю тачку  бачу в різних місцях міста. По-друге, стоїть під каштаном. Дерево старе, як Київ. Після того, як  гілки впали минулого року на дві тачки, ніхто з наших там машини не ставить. Значить, хтось не з наших, бо не відає, що творить.  Скло тоноване – а чого він там ховається? І хто там ховається? Я виїхав з двору – і він, дивлюсь, за мною. Може, у мене параноя, але вирішив, що не завадить перевірити того  дивного водія. Поїхав не в офіс зразу, а у дворик з тупиком. Збирався вже морду квасити нахабі, коли глип – Коля з тачки вилазить!

—    Шо за цирк, Колян? Не фіг робити, на мордобій нариваєшся? Чи хтось попросив? – либиться, дає час розворушити  інтелект.

—    Взагалі-то це моя робота, Ром. А хто  міг попросити, ти й сам знаєш,- такий нахабно-дурний, як і був. Нічого не міняється, лише пузо відростив.

—    Сєрьозі не йметься? – перше припущення – і в яблучко.

—    Ну, ти ж його доцю катаєш, переживає, - вказав на  Ніну, що усі нігті згризла від хвилювання, чекаючи мене в салоні моєї тойоти.

—    Скажи, щоб не переживав. Їздити я їй на  машині тільки до баби Ані дозволяю, а там траса безпечна. Досвіду  треба ж водійського набиратися.

—    Та Серьогу більше інший досвід хвилює, - і  либиться так масно, що я розумію – нас пасуть по повній, треба в спальні жучки шукати.

—    Ром, а хто то був? –   Ніна не на жарт схвильована, останні дні якась шугана й бліда. Треба витягти з неї причину шугонутості.

—    Наша з тобою додаткова охорона. Круто влаштувалися! – шуткую. На фіг Ніні знати, як я перепрофілював Коляна. Тепер він буде докладати  Серьозі  те, що я хочу. За гроші, само собою. Коля любить гроші – це аксіома, я це второпав давно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍