Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

поклала руки йому на плечі. Усміхнулася його відображенню у дзеркалі.

— Ти не впізнаєш свою маму, коли я з нею закінчу.

* * *

Саманта: Я просто не впізнала Джейн, коли побачила її на благодійній вечірці. У неї була чудова нова стрижка, вона одягнула чорні капрі та білу сорочку і балетки. Господи. Бідолашна Джейн. Вона виглядала такою щасливою того вечора!

Розділ шістдесят четвертий

«Селеста і справді виглядала хворою», — подумала Маделін, проводжаючи близнюків до дверей. Вона була одягнена у клітчасті піжамні штани та блакитну чоловічу футболку, її обличчя було бліде, як стіна.

— Господи, це якийсь вірус, чи що? Так раптово тебе звалило! — сказала Маделін. — На зборах сьогодні зранку ти виглядала абсолютно нормально!

Селеста якось дивно засміялася та поклала долоню на потилицю.

— Так, раутом звалило.

— Чому б мені не забрати хлопців до себе? А Перрі їх забере, як їхатиме додому, — сказала Маделін. Вона поглянула на свою машину у дворі. Розбита фара дивилася на неї з осудом і обіцяла чималі витрати. Вона залишила Абігель у сльозах на передньому сидінні, а Хлоя та Фред на задньому (у розпал сварки), а ще вона помітила, що Фред дуже завзято чухає голову, і зі свого неприємного досвіду вона знала, що б це могло означати, якби їй зараз довелося ще й виводити у дітей воші, це було б взагалі чудесно.

— Ні-ні, це дуже мило з твого боку, але я впораюсь, — сказала Селеста. — Дозволю їм дивитися телевізор, скільки влізе. Вони і так не звертатимуть на мене уваги. Дякую, що забрала їх зі школи.

— Думаєш, ти видужаєш до завтра, до вечірки?

— Впевнена, що видужаю, — сказала Селеста. — Перрі дуже на неї чекає.

— Гаразд, мені треба йти, — сказала Маделін. — Ми з Абігель сварилися у машині і я в’їхала у задній бампер Ренатиної машини.

— Ні! — Селеста закрила обличчя руками.

— Так. Я кричала, бо Абігель виставила свою цноту на аукціон, щоб припинити дитячі шлюби, — Селеста була першою людиною, котрій вона могла це сказати, а потреба розповісти це була надзвичайною.

— Вона що зробила?

— Це лише з добрими намірами, — з удаваною недбалістю сказала Маделін. — Тому я не проти.

— Ох, Маделін, — Селеста торкнулася долонею руки Маделін, і вона відчула, що зараз заплаче.

— Подивись, — сказала Маделін. Адреса — buymyvirginitytostopchildmarriageandsexslavery.com. Абігель не хоче його закрити, незважаючи на те, що люди пишуть їй найогидніші речі.

Селеста скривилася.

— Думаю, це краще, ніж продавати себе, щоб заплатити за наркотики.

— Авжеж.

— Вона робить грандіозний символічний жест, хіба ні? — розмірковувала вголос Селеста. Вона знову торкнулася своєї потилиці. — Немов та американка, котра під час Холодної війни перепливла Берингову протоку між США та СРСР

— Про що ти говориш?

— То було у вісімдесяті. Я тоді у школі вчилася, — сказала Селеста. — Пам’ятаю, як думала, що це не має, ані користі, ані сенсу — пливти у крижаній воді, але, очевидно, воно таки мало свій ефект.

— Тобто, ти думаєш, що мені треба дозволити їй продати свою цноту? Цей вірус викликає маячню, чи що?

Селеста кліпнула. Її хитало, тож вона обперлася об стіну, щоб не впасти.

— Ні! Звісно ні! — вона заплющила очі. — Я лише думаю, що ти мала б пишатися нею.

— Хм-м-м… А я думаю, тобі треба лягти. — Вона поцілувала прохолодну щоку Селести на прощання. — Сподіваюся, ти почуватимешся краще. Ну і коли це станеться, може, ти захочеш перевірити своїх хлопців на воші.

Розділ шістдесят п’ятий

За вісім годин до доброчинної вечірки

Увесь ранок ішов дощ, а коли Джейн поверталася у Пірріві, дощ так лив, що вона мусила вимкнути радіо та увімкнути двірники на найвищу, панічно високу швидкість.

Вона відвезла Зіггі до батьків, він там ночуватиме, щоб Джейн могла піти на шкільну доброчинну вечірку. Про це вони домовилися кілька місяців тому, коли вони лише отримали запрошення на цю вікторину, а Маделін радісно заходилася планувати костюми та збирати команду з правильним поєднанням знань.

Очевидно, її колишній чоловік був відомий своїми талантами у вікторинах («Знаєш, Натан багато часу провів у пабах»), тож Маделін було дуже важливо, щоб її команда виграла.

— Ну і звісно, було б приємно обіграти команду Ренати, — сказала Маделін. — Чи будь-чию, у кого є обдаровані діти, бо всі вони собі думають, що їхні діти успадкували геніальний розум од них.

Маделін сказала, що сама вона — безнадійна у вікторинах, а Ед не пам’ятав нічого, що сталося після 1989-го.

— Моя робота — приносити вам напої та розминати плечі, — сказала вона.

В останні тижні, коли розгорнулися всі ці драматичні події, Джейн сказала батькам, що не піде на вечірку. Навіщо змушувати себе до цього? Та й якщо вона не піде, буде лише краще. Організатори петиції можуть скористатися доброю нагодою зібрати більше підписів. А якщо вона піде, якась бідаха поставить себе у незручне становище, якщо попросить Джейн підписати петицію за виключення її сина зі школи.

Але цього ранку, добряче виспавшись, вона прокинулася від шуму дощу та дивного відчуття оптимізму.

Ще нічого не вирішено, але всьому свій час.

Панна Барнс відповіла на її імейл і вони домовились зустрітися у понеділок зранку перед уроками. Після перукарні Джейн написала смс Селесті та запитала, чи не хоче вона зустрітися і випити кави, але Селеста відповіла, що захворіла і лежить у ліжку.

Джейн сумнівалася, казати чи не казати їй про Макса до понеділка. (Бідолашка захворіла, їй не потрібні були ще й погані новини). Може, і не треба. Селеста була надто милою для того, щоб дозволити цьому вплинути на їхню дружбу. Усе буде добре. Петиція сама по собі зникне. Може, коли новина розповсюдиться, деякі батьки навіть вибачаться перед Джейн. (Вона буде милостивою). Це було за межами можливого, правда? Вона не хотіла передавати свій титул поганої мами Селесті, але люди інакше реагуватимуть, коли дізнаються, що то син Селести ображав Амабеллу. І не буде жодної петиції про те, щоб Макса виключити зі школи. Багатих та вродливих нізвідки не виключають. Це, звісно, змусить Селесту та Перрі похвилюватися, але Макс отримає необхідну допомогу. І все мине. Буря у склянці води.

Вона може залишитися в Пірріві та працювати у «Блакитному блюзі» і пити Томову каву.

Вона знала, що була схильна до цих божевільних сплес­ків оптимізму. Якщо чужий голос у телефоні казав «Пані Чепмен?», першою думкою Джейн було щось кумедне і неможливе, на кшталт «Може, я виграла автомобіль?» (Хоч вона ніколи не брала участі в розіграшах). Їй завжди подобалася ця риса