Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

Продавщиця вирячила очі, дивлячись на нього, ніби на істоту з Марса, яка зараз, мабуть, запитає: "Чи є повітря?".

– Яке? – вона показала йому полиці, заставлені банками та пляшками.

– Full Light, – сказав він назву, яку запам'ятав, хоча в той день купив точно не "Full", а якесь гірше пиво.

– Ой, якщо пан такий знавець, пропоную пройти кілька десятків кроків далі. Там, – вона показала в бік, – магазин "Світ Пива". Там продають тільки пиво, і ви його там обов'язково знайдете.

Барському не хотілося нікуди йти. Йому здалося, що він має шанс щось згадати.

– Та ні, щось мені не хочеться, куплю, яке є.

– Так яке панові дати? Міцне, звичайне, легеньке або безалкогольне.

– А що, є безалкогольне пиво?

– Так.

– А безалкогольна горілка?

Продавщиця знизала плечима.

– Не знаю. у мене немає.

– Ну тоді, будь ласка, якогось пива... – знизив він голос. – Щось звичайне.

– У банці чи пляшку?

– У банці. Відкривачки з собою не маю.

– Але ж кришку на пляшці можна відкрутити пальцями.

Боже! Як жахливо складно щось купити в цьому двадцять першому столітті! У його часи ви заходили в магазин і питали: "У вас пиво є?". "Ні", – була відповідь. А зараз? Щоб ця баба скисла!

Барський спокійно вийшов з магазину, а нечисленні покупці навіть не удостоїли його поглядом. Двадцять років тому про такого фраєра, як він, говорили б ще хвилин п’ятнадцять.

Він стрибнув на велосипед, намагаючись згадати маршрут. Відбудований район більше нагадував передмістя американського міста, ніж той, який він смутно пам’ятав. Всюди було багато будівель і широкі шляхи сполучення з великою кількістю вогнів. Марчін насилу пересік нову розв'язку і за АЗС нарешті знайшов вихід на протипаводкову набережну, що сполучає Варшавський міст... Тьфу! Сполучає обидва Варшавські мости з Щитницьким мостом. Це місце змінилося відносно найменше. Якщо, звісно, ​​не рахувати житлових будинків, які виросли по той бік каналу. На щастя, велодоріжку ніхто не встилав декоративним покриттям, і поки він проминув водосховище і перетнув пішохідний міст, що з’єднує відріг із берегом, був майже вісімдесят дев'ятий рік. Барського охопила ностальгія. Він проїхав нерівною дорогою й опинився саме в тому світі, який пам’ятав. Абсолютно дика, зелена зона в самому центрі міста. Навколо не було жодної будівлі, жодного шуму міського транспорту. Навколо лише вода, трава та дерева. Він сів на березі Одри. Навпроти він бачив кам’яний кінець гігантської шпори. Колись він сидів на ній з того боку, де текла річка. Тоді у нього склалося враження, що він знаходиться на носі корабля, що пливе крізь хвилі.

Тепер він дістав пиво з кишені. Дійсно, кришка легко відкручується пальцями. Він запалив цигарку, глибоко затягнувшись. Так, це було його місто. Саме те, що він запам'ятав. Тільки…

Тільки була не та пора року!

Барський здригнувся, мало не розливши пиво. Сигарета випала з його руки. Це було тут! тут!

Якась лінива оса сіла на шийку пляшки. Марчін не звертав на неї уваги. Він швидко схопився на ноги і побіг до кущів. Тут була цегляна будівля. Мала бути. Він озирнувся, але не побачив нічого, крім зелені. Він точно запам'ятав. Якийсь власник ділянки незаконно побудував її прямо на протипаводковому польдері, порушивши всю конструкцію насипів. Десь тут.

Є! Він знайшов шматок стіни, розмальований графіті, і фундамент будівлі. Так, він добре запам'ятав. Чого він не міг знати, так це того, що незаконний будинок знесли після повені тисяча девятсот дев’яносто сьомого року. Це становило значну загрозу захисту міста від затоплення на цій території. Але тоді, двадцять років тому, будівля ще стояла. І ніхто, абсолютно жодна людина, не приходила сюди взимку.

Весь день йшов сніг. Щоправда, не настільки інтенсивно, щоб по телевізору до нудоти лунали скарги про те, що "зима знову здивувала дорожників". Невже ці дебіли з новин не можуть придумати щось нове? Чи будуть вони повторювати це до кінця часів? Проте тут, у будинку на ділянках, це було байдуже – сніг з польдера на Одері ніхто не згріб.

– Ви не чесні зі мною, докторе, – сказав Барський.

Вуйчицький закрив обличчя руками.

– Боже, Боже... – повторював він. – Вони прийшли вбити мене.

– Пан живий. Завдяки мені.

Він підійшов до вікна. У темряві, що швидко насувалася, кінець гігантського кам’яного відрогу зливався з течією річки.

– Я щирий з вами.

– Ні. – Барський відвернувся від вікна. Замерзлими пальцями він запалив сигарету. В будинку було страшенно холодно. – Пан працював на них, і я не вірю, що робив це несвідомо. Я також не можу повірити, що вони послали вбивць, щоб убити пана, а ви все ще намагаєтесь бути вірним.

– Який у мене вибір? – нервово запитав лікар.

– Розумію. Здається, я розумію. Ви все ще сподіваєтеся, що будете жити офіційно в цій країні. Як звичайний, пересічний громадянин.

– Але ж ви міліціонер. Ви бачили, як це було.

– Міліція вам не допоможе. Безпека стоїть трохи вище.

Слова Барського прозвучали серйозно.

Вуйчицький похитав головою. Він спробував зігріти руки, сильно потираючи їх, але, здавалося, це не дало бажаного ефекту. Він виглядав змерзлим, питання було лише в тому, чи це був холод, чи його душевний стан.

– Тоді чому пан мене врятував?

– Тому що я маю свій план. Ви мені все розкажете, і я допоможу вам сховатися, – заявив міліціонер.

Лікар почав тремтіти.

– Як це приховати? Як це приховати, холера?! – крикнув він.

– Не розраховуйте на те, що будете жити в Польщі офіційно, під своїм іменем. Вони вб'ють вас. І на втечу за кордон я б теж не розраховував. Це може закінчитися ще гірше. Тому що тоді можуть бути задіяні набагато небезпечніші сили.

Вуйчицький дивився на нього, як жертва на ката.

– То чого ви очікуєте? – змилосердився Барський і дістав із рюкзака пляшку горілки. – Справедливого суду? Очищення? – запитав він, відкриваючи шафу, що висіла на стіні. Йому вдалося знайти склянку. Він налив туди велику порцію горілки і поставив перед лікарем.

– Гаразд. Виходьте звідси і йдіть. Будь ласка, повідомте когось. Може, Службу Безпеки? Вони вб'ють вас негайно і тихо. Це їхні методи, які вам вже відомі. Ні? – Він дивився, як лікар одним ковтком випив горілку, і в нього перехопило подих. – Ну, може, підете до міліції?