Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

Привіт, жайворонки. – Майхржак спочатку не зорієнтувався. – Що? Ранкове танго з трояндою в зубах?

– Це не троянда, дурненький Болек.

– А! – Лише зараз він помітив її зведені соски. – Тоді мені дуже шкода. – Він рушив до кавоварки. – В тебе є щось поїсти? Я не встиг зробити сніданок вдома.

Потоцька стиснула зуби, тож Барський намагався врятувати ситуацію.

– Я всім нам приготую яєчню. Начебто, я роблю її чудово.

– З’їм із задоволенням. І наш прекрасний друг напевно запитає, з яких яєць вона буде. Перепелиних, страусиних або…

– Коли я бачу тебе, я думаю лише про зміїні яйця! – гаркнула Еля.

Майхржак навіть не глянув на неї.

– Щодо справи, яку я повинен був вирішити, то вона закінчилася повним провалом.

– Чому? – Барський знайшов у холодильнику потрібну кількість яєць (курячих), і навіть сковорідку в шафі вдалося знайти. Проблема була лише з вершковим маслом, яке, за словами Потоцької, ймовірно, входило до списку високотоксичних продуктів. Він зустрів кілька видів оливкової олії, але у всіх у них був сильний, виразний смак, який, принаймні для нього, ніяк не асоціювався з яєчнею. Він також виявив щось, що, судячи з його кольору та загальної прозорості, могло бути маргарином, позбавленим жодного вмісту жиру чи поживних речовин.

– Я знайшов чудового фахівця з пам'яті. – Майчжак поставив чашку під кавоварку і запустив машину. – Але тип страшенно крутить.

– Бо?

– Він стверджує, що просто так ліків на пам'ять немає. Треба знати причину втрати пам’яті, мати картку пацієнта, провести відповідні аналізи, а потім застосувати відповідну терапію, – пояснив надінспектор.

– Боже, – вставила свої п'ять грошей Потоцька. – Телебачення рясніє рекламою препаратів для поліпшення пам'яті.

– Цей тип сказав, що такі безрецептурні ліки найкраще кинути в унітаз і злити воду. А ті, що прописані за рецептом, ще потрібно застосовувати дуже довго і регулярно. Немає дивовижних ліків типу "чарівна куля". Чарівних засобів не існує.

Барський вибрав речовину, схожу на маргарин. І навіть встиг розтопити його на сковороді. Той, принаймні, не вибухнув і не загорівся. Він почав розвати на пательню яйця.

– Тобто жодних немає ніяких шансів на ліки? – спитала Потоцька.

– Ні. Він сказав, що пам’ять – це стан розуму, а не просто хімічні речовини в мозку.

– Що?

– Душевний стан. Обережніше, інакше спалиш всю кухню! – гукнув поліцейський Барському.

Згадати все двадцятирічної давності було нелегко, але Барський не здавався. Йому потрібен був час на самоті. Побродити містом, звикнути до нового і згадати кілька місць зі старого Вроцлава. Потоцька хотіла дати йому машину, але з цього було б більше клопоту, ніж допомоги – водій без документів і досвіду водіння по перевантажених вулицях тільки додав би роботі поліції. Тому придумали інший варіант.

Барський вирішив купити велосипед, але відповідно до філософії та стилю життя нового часу, до якого він остаточно хотів пристосуватися. Йому треба було позбутися прив’язаності до об’єктів ПНР. Соціалізм плекав усе матеріальне, що піднімалося до рівня символів. Зберігалося все, речі нові і старі, робочі і неробочі, потрібні і непотрібні. Все мало цінність. Старе радіо було ще хорошим і могло стати в нагоді. У багатьох будинках були дерев'яні ящики, які хоч і не приймали УКХ станцій і не використовувалися, але в разі потреби можна було послухати короткі і довгі хвилі. Предмети набули значення релігійних вотивних жертв. Ваша сушильна машина зламалася? Її не можна викидати, щоб купити нову модель, її треба ремонтувати, поки не запрацює, а якщо не вийде, то зберігати, бо все одно, вона може стати в нагоді, хоча б на запчастини. Люди збирали порожні сигаретні пачки, пляшки від горілки чи пива, кришки від пляшок, листівки, а в рамках так званого колекціонування – навіть марки та етикетки.

Ці звички змінилися з приходом капіталізму. Тепер навіть хороші, функціональні речі викидали, якщо на ринку з'являлася нова модель. Барський просто діяв в дусі нового, споживацького часу. Він пішов у супермаркет і купив найдешевший велосипед. Він навіть не перевіряв шестерні, бо всі вони мали бути справними (хоча йому бракувало соціалістичного обряду та літургії закупівель). Про кращі моделі не питав, нічого не порівнював. Велосипед мав бути справним, і все. Виконуючи вказівки Потоцької, тепер він мав обладнання, яке міг залишити будь–де, не боячись, що його вкрадуть.

Марчін хотів згадати, як їздити, тому спочатку пішов у Щитницький парк. Він швидко зрозумів, що кількість і, перш за все, якість спеціальних доріжок доводять, що велосипедна цивілізація перемагає. Окремі ліхтарі, пішохідні переходи, спеціальні переходи через вулицю... Немислиме в ПНР. Якась доросла дитяча гра. Причому, гра багатої дитини...

Однак згадати будь–що на вимогу виявилося надзвичайно складним завданням. Наприклад, Барський сидів на лавочці перед Японським садом (тепер огородженим і з платним входом) і, в основному, згадував усе, що було пов’язаним з цим місцем. Він був тут дитиною на екскурсії. І що? Марчін згадував власні тодішні дитячі спостереження, свій настрій, але насправді це були лише поодинокі образи, почуття, якісь уривки подій. І тепер він відчував жахливу неспроможність зосередити прожектор свідомої пам’яті на якомусь конкретному випадку... А може, він сягав надто глибоко? Тому Барський спробував згадати щось, що було пізніше. Рік вісімдесят восьмий. Він був у Щитницькому парку? Барський не пам'ятав. Якщо і був, то точно не в якійсь конкретній справі.

Рік вісімдесят восьмий... Тоді ця справа і почалася. Але не взимку. Було літо. Перед очима почали виникати туманні образи. Липень? Серпень? Сталося диво, і йому вдалося купити пиво в броварні на вулиці Національної Єдності. Барський запам'ятав чітко, крамничка, власне будка, біля паркану, величезна черга – знак того, що привезли пиво.

Чи йому шкода? Він може відтворити цю ситуацію. Марчін сів на велосипед і після кількох ривків передачами (обидві вони, звісно, ​​працювали бездоганно, що його дуже здивувало), поїхав по рівно заасфальтованій доріжці зі спеціальними знаками.

На жаль, броварні вже не було. Тобто за огорожею було кілька історичних будівель, а також високий димар, який тепер самотньо стояв у рівному дикому полі. Цікаво, для чого його мали використовувати майбутні інвестори? Ніякої будки біля паркану, звичайно, не було. Як повідомляла табличка, територія була призначена для будівництва елітного житлового комплексу з портом для яхт і човнів. Щоб вони скисли! Під'їхавши до найближчого продуктового магазину за великим перехрестям. Марчін зробив ту ж помилку, що й завжди.

– Пиво є? – запитав