Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

що їй сподобалося тут жити, гадаю, через те, що мені доводилося приїздити до неї через день з іншого кінця міста, щоб розповідати новини про її справу. Утім, померла вона без духівниці. Усе її багатство записане на мене. Я завершую його ліквідацію… Я не знаю, що робити з такими грошима, я й далі збираю платню, купую нерухомість, ніби Брихіда й досі жива… Кажуть, у районі Матадеро… кажуть, що газові плити… Але я більше не можу бути бранкою Брихідиних грошей, не можу й надалі чути ці «кажуть», я хочу позбутися її, я втомлена, я хочу скинути з себе Брихіду, щоб пожити власним життям, якого, мабуть, у мене майже і не залишилося…

Там, у пресвітерії, вона вся в чорному. Якби було більше світла, я б могла краще роздивитися вираз її обличчя, розпізнати її рухи і жести. Вона дуже погладшала. Німенький, іди, запали кілька свічок, аби побачити, що вона робить, допоможи їй посунути цей позолочений стільчик, здається, вона його підсуває, нащо їй його підсувати, чекай, чекай, Німенький, вона більше схожа на Мерседес Барросо, така велика, товста й одягнена в чорне, вона зупиняється, щоб поговорити зі мною про щось, чого вона не може знати:

— Тому я й прийшла з вами порадитися. Тепер, коли все це знищать, — а це питання кількох тижнів, вам це відомо, — отець Асокар наказав провести інвентаризацію, звісно, тут самий мотлох, але й на ньому щось заробиться, а вам доведеться піти куди-інде, а іти вам нема куди… Я думала, матінко Беніто, я думала, що за гроші Брихіди… Якийсь раціональний, сучасний заклад, зі спеціалізованими лікарями і вами на чолі. «Притулок імені Брихіди… Брихіди…» Уявіть собі, я навіть не пам’ятаю її прізвища.

Я залишаюся в тіні, розглядаючи цю істоту, яка пропонує матінці Беніті план, згідно з яким нас усіх поселять у стерильній лікарні, де про нас дбатимуть медсестри в білих масках. Але я знаю вас занадто добре, матінко Беніто, я знаю, що ви скажете ні, — під жодним приводом, хай би як вона наполягала, що купить сучасний зручний будинок із садом, можливо й парком, вона намагається переконати вас, незважаючи на те, що ви пояснюєте цій заледве осяяній світлом Святого Духа істоті в каплиці, яка більше не є каплицею, що старих так багато, занадто багато…

— Але їх меншатиме. Сьогодні люди більше не тримають служниць, про яких треба дбати все життя. Я хотіла запропонувати їй не приймати більше старих. Залишимося з тими, що є, й вони поволі вмиратимуть, доки не залишиться жодної. З вашим досвідом ви б могли керувати новим будинком, білим, гарним… Хай старенькі розкішно доживуть свого віку, в ім’я Брихіди, з канікулами, центральним опаленням, хорошими лікарями, автобусами, які возитимуть їх на пляжі й у село, і так ми витратимо всі безглузді гроші Брихіди, адже якщо я їх не витрачу, вони лежатимуть тягарем на моїх плечах…

— Ні, ні, я не хочу більше жодних старих… їм завжди потрібні обігрівачі, хоча є опалення, клітки з дроздами чи шпаками, і ці їхні пакунки під ліжками… ні…

Ця помпезна постать, одягнена в чорне, тягне позолочений стільчик до лампадки, ні, не вилазь на нього, Менче, ти така товста, така стара, така незграбна, а стілець цей простий, брудний, з дерева й гіпсу, він тебе не витримає, не вилазь на нього…

— Ні, місіа Ракель, позбавляйтеся своєї Брихіди, як хочете. Не скидайте її на мене. Ось уже двадцять років я живу в оточенні спорохнявілості. Кажіть, що хочете про отця Асокара, але він знає що робить.

— …я спалю ці гроші. Вони просто папір. Просто папір, порізаний газетний папір, який годиться хіба що до спалення, не думаю, що Брихіда переймалася б, якби я їх спалила…

Бідолашна Мерседес Барросо, яка хоче видертися на стілець, щоб украсти собі лампадку! Це єдине хороше, що є в цьому будинку, матінко Беніто, все решта — тлінь, вона потрібна мені для ораторії монсеньйора, яку ми скоро відкриємо, а ця лампада має цікавий колоніальний стиль, там вона багато світитиме, не варто тримати і ховати її в цьому домі. По Менче приїхали у фургоні, який не був навіть жалібно чорним, нам довелося зірвати на подвір’ї біля головного входу букетик запилюжених гераней, щоб бідолашна Менче, яка була така весела, але така бідна, не відходила без квітів… Не те що похорон Брихіди — то був справді похорон, який оплатили ви, місіа Ракель, ви така щедра й добра, — не вірте в це, матінко Беніто, Брихіда мала ще більше таємних місць, ніж цей дім — Брихідин похорон не був моїм подарунком. Незважаючи на свій страх смерті, коли йшлося про укладання заповіту, вона абсолютно не боялася фантазувати про свій пишний похорон, сповнений ритуалами й помпезністю. Влаштувати собі за власний кошт пишний похорон, не залежати ні від кого, спланувати все до найменших дрібниць — то була справжня пристрасть її життя. Задовго до того, як вона переїхала жити сюди, вона телефонувала в усі поховальні бюро, щоб дізнатися про ціни, якість трун (я, певна річ, мала до них їздити й розповідати їй усі подробиці), з якого металу обшивка, якої якості оксамит чи атлас, скільки треба коней, чорне драпірування із золотими китицями, канделябри зі справжніми, восковими, свічками, а не електричними, як зараз. Утім вона під жодним приводом не бажала, щоб старі, які живуть у цьому будинку, дізналися про те, що вона сама оплачувала свій похорон. Великим маренням її життя було возвеличитися над усіма іншими служницями завдяки бучному похорону, а зовсім не завдяки своїм статкам: вона так і не змогла ніколи збагнути безміру власних грошей, тому що вона розуміла деталі своїх статків, а не їхню кількість. Вона хотіла вразити їх тим фактом, що мала господиню, яка так її любила, що влаштувала їй цей похорон: перетворення мене на ту потвору любові, якою я не є, було єдиною розкішшю, яку вона придбала за свої статки. Звісно, я би і так оплатила їй похорон, ми з Брихідою були нерозлучні, але навіть своїм дітям я не влаштую таких шалено помпезних похоронів, як їй. Уявіть лише, вона давала мені гроші в окремих конвертиках, щоб я купила їй вінків від імені всіх членів моєї родини. Вони б усе одно прислали їй вінки, але не такі дорогі, як вона наказала мені купити…

Поклич її, поклич, Німенький, — ви благаєте мене, матінко, але мого голосу не буде чутно в темряві… Цей силует на сцені