Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

а тіло простяглося вздовж довгого затінку вежі, що височіла на схід від нього, за дюнами.

З відстані трикілометрова вежа нагадувала немислиму голку, що проколює небо. Лише натхненна суміш наказів Лето й фантазії іксіан змогла реалізувати таку конструкцію. Вежа в сто п’ятдесят метрів діаметром стояла на фундаменті, що заглиблювався в пісок на стільки ж кілометрів, на скільки вежа здіймалася над ним. Магія пласталі та надлегких сплавів робила будівлю стійкою при найсильніших вітрах і невразливою до абразивної дії піску.

Лето так тішився цим місцем, що обмежив візити сюди, склавши довгий список особистих правил, які мали бути виконані. Правила додано до «Великої Необхідності».

На ті кілька хвилин, що він лежав тут, міг скинути тягар Золотого Шляху. Монео, добрий і надійний Монео, простежить, щоб Сіона прибула відразу ж після сутінків. Лето мав цілий день на відпочинок і міркування, на розваги та вдавання, наче він ні про що не турбується, на шалене поглинання сирої поживи з землі, якому він не міг віддатися ні в Онні, ні в Цитаделі. Там він мусив обмежуватися скрадливим закопуванням у вузькі коридори, де лише пророча обережність утримувала його від зіткнення з водяними западинами. Натомість тут він міг мчати по піску й крізь пісок, живитись і збільшувати сили.

Пісок тріщав під ним, коли він качався і вигинав тіло, дістаючи суто тваринне задоволення. Відчував, як відновлюється його хробаче «я», електризованими поколюваннями посилаючи крізь тіло сигнали здоров’я.

Сонце стояло високо над горизонтом, рисуючи золоту лінію по схилу вежі. Повітря дихало гіркою курявою і запахом рослин-колючок, що вбирали ранкову росу. Спершу обережно, тоді сміливіше він почав описувати кола довкруг вежі, думаючи при цьому про Сіону.

Не можна далі зволікати. Сіону слід випробувати. Монео знав це так само добре, як і Лето.

Саме цього ранку Монео сказав:

— Владико, у ній приховується страшний потяг до насилля.

— У неї початки адреналінової залежності, — відповів Лето. — Влаштуймо їй зав’язку. Час холодної індички[6].

— Холодної кого, Владико?

— Це такий давній вислів. Означає, що її слід забрати до цілковито іншого довкілля. Вона мусить пройти крізь неуникний шок.

— Ох… Я розумію.

Як відчув Лето, цього разу Монео справді зрозумів, бо колись сам пережив час холодної індички.

— Молодь загалом неспроможна ухвалювати тяжкі рішення, крім випадків, коли вони пов’язані з безпосереднім насиллям і, як наслідок, різким припливом адреналіну, — пояснив Лето.

Монео мовчки розмірковував, тоді сказав:

— Це велика небезпека.

— Це і є те насилля, яке ти вбачаєш у Сіоні. Його можуть набратися і літні люди, але молодь занурюється в нього з головою.

Кружляючи довкола вежі під дедалі палючішим денним світлом, насолоджуючись відчуттям піску, що висихав на сонці, Лето думав про цю розмову. Уповільнив рух по піску. Вітер з-позаду нього приносив до людських ніздрів випущений кисень і запах паленого кременю. Він глибоко втягнув повітря, здіймаючи свою величезну свідомість на новий рівень.

Цей підготовчий день мав численні цілі. Він думав про майбутню зустріч, як древній тореадор про першу перевірку рогатого противника. Сіона мала свої «роги», хоч Монео неодмінно впевниться, щоб вона не принесла із собою фізичної зброї. Лето мусив бути певним, що він знає всі сильні й слабкі риси Сіони. Він повинен зробити її піддатливою, наскільки це можливо. Її слід підготувати до випробування, ослабивши психічні мускули вміло всадженими піками.

Невдовзі після полудня, коли його хробаче «я» наситилося, Лето повернувся до вежі, знову виповз на повіз і піднявся на силових підвісках на саму її вершину, до порталу, що відкривався лише за його наказом. Решту дня лежав в орлиному гнізді, роздумуючи й замишляючи.

Тріпотіння крил орнітоптера, що зашелестіли в повітрі відразу ж після сутінків, сигналізувало про прибуття Монео.

«Вірний Монео».

На наказ Лето з його гнізда висунувся виступ для посадки. ’Топтер ковзнув на нього, склавши крила. Обережно сів. Лето дивився крізь загуслу темряву. З’явилася Сіона й кинулася в його бік, боячись необгородженої висоти. Мала на собі білу накидку поверх чорного однострою без знаків розрізнення. На мить зупинилася й озирнулася, заходячи до вежі, а тоді перевела увагу на масивне тіло Лето, що чекав на повозі майже в центрі кімнати. ’Топтер здійнявся і відлетів у темряву. Лето залишив виступ висуненим, а портал відкритим.

— По той бік вежі є балкон, — сказав він. — Ходімо туди?

— Навіщо?

У голосі Сіони чулася сама лише підозра.

— Мені казали, що там приємна прохолода, — відповів Лето. — Справді, підставивши обличчя бризові, я відчуваю на щоках холодок.

Цікавість змусила її наблизитися до нього.

Лето закрив за нею портал.

— Нічний краєвид з балкона чудовий.

— Чому ми тут?

— Бо тут ніхто не зможе нас підслухати.

Лето повернув повіз і тихо пересунув його на балкон. Слабеньке приховане освітлення в кімнаті показало їй його рух. Він почув, як вона йде слідом.

Балкон напівкільцем оточував південно-східну арку вежі, на висоті грудей його з кінця в кінець оббігала мереживна балюстрада. Сіона підійшла до балюстради й перевела погляд на відкритий простір.

Лето відчув вразливість її чекання. Слід було сказати щось таке, що могла почути лише вона. Хай що б це було, вона має слухати й відповідати, керуючись власними глибинними мотивами. Лето глянув їй над головою, у бік кромки Сар’єру, де рукотворна межова стіна стала низькою рівною лінією, ледь помітною при світлі Першого місяця, що здіймався над обрієм. Його посилений зір розгледів далекий рух валки з Онна, тьмяний блиск світелок на возах, що їх тягли тварини, долаючи високу дорогу до села Табур.

Він міг викликати в пам’яті образ села, що вгніздилося серед рослин на вологому обширі вздовж внутрішнього підніжжя стіни. Музейні фримени вирощували там фінікові пальми, високі трави, навіть сади, плоди з яких вимінювали. Не те що за давніх часів, коли будь-яке заселене місце, навіть крихітна котловина з кількома низенькими рослинами, що живилися з єдиної цистерни й вітрової пастки, могло здаватися благодатним супроти відкритих пісків. Село Табур було багатоводним раєм порівняно з Січчю Табр. Усі мешканці сучасного села знали, що відразу ж за межовою стіною Сар’єру довгою рівною лінією тече на південь річка Айдаго, яка зараз виблискує сріблом у місячному сяйві. Музейні фримени не могли вибратися зсередини на прямовисну стіну, але знали, що вода там є. Земля теж це знала. Якщо мешканець села Табур прикладав вухо до ґрунту, земля промовляла звуком далекої бистрини.

Лето подумав, що