Елізабет Гілберт - Місто дівчат

Однак вони люб’язно його гостили. Ті вечори були доволі теплі й затишні. Джим подобався моєму татові все більше й більше.

— Той Джим Ларсен, — казав він, — має найрозумнішу голову на плечах в усьому місті.

 Мамі ж, напевно, хотілося, аби Джим мав вищий соціальний статус, але що вона могла вдіяти? Вона сама вийшла заміж за хлопця не з вищого і не з нижчого класу: за своїм статусом батько був їй якраз до пари — такий самий вік, така сама освіта, такі самі статки, таке саме виховання. Не сумніваюся, що від мене вона теж цього чекала. Але з Джимом усе ж змирилася, бо така вже була її доля: миритися замість радіти.

Жевжиком Джим не був, та все ж поводився по-своєму романтично. Одного дня, коли ми каталися містом, він сказав:

— Коли ти сидиш у моїй машині, я відчуваю самі лиш заздрісні погляди навколо.

Цікаво, як йому спала на думку така фраза? Але звучало мило, правда?

За якийсь час ми заручилися.

Не знаю, Анджело, чому я погодилася вийти заміж за Джима Ларсена.

Ні, брешу. Я добре знаю чому: бо почувалася брудною й підлою, а він був чистим і порядним. Мені здавалося, що його добре ім’я зітре мої погані вчинки. (Такий підхід ще нікому не допоміг, до речі. Хоча це не заважає людям випробовувати його знову і знову.)

Та й мені до певної міри подобався Джим. Подобався, бо він був анітрохи не схожий на моїх торішніх знайомих. Він не нагадував мені про Нью-Йорк. Не нагадував про «Лелеку», Гарлем або прокурений бар у Ґринвіч-Вілледжі. Чи про Біллі Б’юелла, Селію Рей або Едну Паркер Вотсон. І вже точно не про Ентоні Роччеллу. (Ех!) А найголовніше, що він не нагадував мені про саму себе — малу паскудну шльондру.

Поруч із Джимом я могла бути тією, що її із себе вдавала: милою дівчиною, яка працювала в батьковій конторі й не мала минулого, про яке вартувало б згадувати. У мене було єдине завдання: брати приклад із Джима й робити все, як він, бо тоді мені б не довелося думати про себе, а саме цього мені й хотілося.

Отак я й зісковзнула у бік заміжжя, як автівка зісковзує з дороги там, де зсунувся гравій.

Настала осінь 1941 року. Ми планували одружитися навесні, щоб Джим устиг заощадити досить грошей і придбати будинок, де нам було б зручно жити разом із його мамою. Він купив невелику каблучку на заручини, досить гарну — тільки з нею моя рука здавалася якоюсь чужою.

Після заручин наші еротичні втіхи набули обертів. Тепер, коли ми паркували «б’юїк» біля озера, він знімав із мене блузку й пестив мої груди — перепитуючи, звісно, на кожному кроці, чи я не проти. Ми разом лягали на широке заднє сидіння й терлися одне об одного, чи то пак він терся об мене, а я не заперечувала. (Я не наважувалась зухвало тертися об нього. Та й мені не зовсім цього хотілося.)

— Ох, Ві, — зітхав він зі щирим захопленням, — ти найгарніша дівчина на всьому білому світі!

 Одного вечора він притискав мене особливо палко, а тоді змусив себе відсунутися й потер обличчя руками, намагаючись опанувати себе.

— Я не хочу більше нічого з тобою робити, поки ми не одружимося, — нарешті сказав він.

Я лежала на задньому сидінні; спідниця загорнулася до пояса, голі груди мерзли на прохолодному осінньому повітрі. Я відчувала, що його серце гупає, як скажене, а моє — ні.

 — Я не зможу більше ніколи подивитися твоєму батьку в очі, якщо позбавлю тебе цноти, перш ніж ти станеш моєю дружиною, — мовив він.

Я охнула. То була відверта, мимовільна реакція. Охнула голосно. Від самого слова — «цнота» — у мене мурашки побігли. Мені це взагалі вилетіло з голови! Хоч я і грала роль невинної дівчинки, я й уявити не могла, що він справді мене такою вважав. Але чому б він мав думати інакше? Хіба я колись давала йому привід засумніватися в моїй чистоті Це була проблема. Він дізнається. Ми одружимося, він захоче взяти мене у шлюбну ніч — і тоді про все довідається.

Як тільки ми займемося сексом, він зрозуміє, що він у мене не перший гість.

— Що таке, Ві? — запитав він. — Щось не так?

У ті часи, Анджело, я не звикла казати правду. У будь-якій ситуації, а тим паче у стресовій, я не поспішала говорити все як є. Минуло багато років, перш ніж я стала чесною, і я знаю чому: бо правда часто жахає. Щойно в кімнаті звучить правда, атмосфера в ній змінюється назавжди.

Та все ж я відповіла чесно.

— Я вже не дівчина, Джиме.

Не знаю, чому я в цьому зізналася. Може, через те, що запанікувала. Може, мені забракло розуму, щоб вигадати якусь більш-менш вірогідну брехню. А може, тому, що крізь маску фальші рано чи пізно проступає істинна натура.

Джим довго витріщався на мене, а тоді запитав:

— Що ти маєш на увазі?

 О Господи, що інакше я могла мати на увазі!

 — Я вже не дівчина, Джиме, — повторила я, наче проблема була в тому, що він добре не розчув моїх слів.

Він підвівся й довго сидів, втупившись перед себе, збираючись із думками.

Я тихенько вдягнула блузку. Не хотілося розмовляти про таке з голими цицьками.

— Але чому? — нарешті запитав він. Його лице закам’яніло від болю й відчуття зради. — Чому ти вже не дівчина, Ві?

 І тоді я розплакалася.

На цьому місці, Анджело, я мушу зупинитися й дещо тобі розповісти.

Я вже стара жінка. І дожила до того віку, коли терпіти не можу, як молоді дівчата плачуть. Мене до смерті дратують їхні сльози. А найбільше нервують плачі гарних молодих дівчат — чи, ще гірше, гарних молодих заможних дівчат, — які жодного разу в житті не мусили ні за що боротися чи навіть пальцем об палець вдарити, і тому як тільки щось іде не так, відразу розклеюються. Коли я бачу, як гарні молоді дівчата ревуть без причини, мені хочеться їх задушити.

Мені здається, що всі гарні молоді дівчата підсвідомо знають, як треба розклеюватися, і поводяться так, бо це справді діє. Діє з тих самих причин, чому восьминогу вдається втекти у хмарі чорнила: сльози відволікають увагу. Вíдра сліз можуть скерувати непросту розмову в інше русло і змінити плин логічних наслідків. Річ у тім, що більшості людей (особливо чоловікам) неприємно