Чак Паланік - Виправний день

class="p1">— Ні, мілорде! Слава про неї настільки повсюдна, що легенди й сюди доходять, — він відклав гітару і скинув свою пошарпану шапку з помпоном. — Вельми пишаємося ми, що діва зі скромного містечка нашого стала королевою білих народів.

Ці слова змусили груди Чарлі роздиматися із ще більшою гордістю. Зачувши хвальбу таку, одразу він уподобав чоловіка.

— Ти знаєш це місце? — він показав на напівзігнилі кондомініуми і розвалені естакади над шосе. Запитав: — Проведеш нас через шипасту драговину цю, щоб не наткнулися ми на якісь розбійників банди, які понині зосталися в Богом забутому місці цьому?

Лічець Теренс поцікавився:

— Як величати тебе, батраче?

Чоловік повернув повні презирства очі на того, хто запитав.

— Величати? — гаркнув він. — Ніком зовіть мене.

Склав незнайомець руки та очі закотив, ніби зважував пропозицію служити їм проводирем. Підвів голову. Змочив подушечку брудного пальця слиною і підняв його, ніби перевіряючи швидкість і напрямок вітру. Тоді став на коліна і притиснув брудне вухо до потрісканого бетону, ніби прислухаючись до наближення вершників. Лише після всіх цих процедур звузив він очі й запитав:

— А куди ж ваша високість путь тримає?

Один із лицарів на конях відповів:

— Термінал-Сейлз-Білдинґ!

З іншого коня другий лицар енергійно гукнув:

— До найвищого конференц-залу з усіх! Сходини всіх вождів там відбудуться!

Чарлі підняв руку в рукавичці зі шкірзаму, щоб вони замовкли. У замурзаного музики запитав:

— Відаєш, де це?

Не зронивши ні слова, чоловік підняв гітару з землі. Він рушив уперед пішки тінистою авеню, яку жоден із супутників Чарлі не помітив. Махнув їм, щоб ішли слідом, і після недовгих вагань могутні коні підкорилися своїм віжкам, великі колеса королівської карети заскрипіли й покотилися, а супутники, яких були сотні, помарширували вперед за незнайомцем.

Естебан слухав голос у телефоні. Він знав, що історія з часом їх зітре, але не очікував, що це настане так швидко. Книга Талбота готувала їх до смерті. Вона піднесла їх із залежності до покірності. Вона дала їм контроль над світом і їхніми власними життями. Тепер, у мить, коли вони мали б веселитися, Бінґа не стало.

Естебан повернув телефон клерку. Він перепросив і пішов у туалет. Сидячи на унітазі, він помітив засічки на фарбі. Нарахував триста сімдесят чотири.

У Гомії Смакота тримала ноги на підпорках, але думками була десь далеко. Загадувала, чи Джентрі досі її кохає. Міркувала, чи варте воно цього випробування, ховатися в країні, де їй не місце?

Голос рвучко вихопив її в теперішнє. Вона лежала на столі для обстежень, а ноги висіли в повітрі. Завіси відділяли незліченну кількість таких кабінок, що витягнулися в обидва боки. Людина в масці стояла між її колін. Хірургічна шапочка ховала волосся лаборантки, а очі її запливли кров’ю і ледь виднілися у впадинах мішкуватої, безбарвної шкіри.

— Так, тепер відпочиньте, — сказала вона, тримаючи в одній руці з латексною рукавичкою піпетку, з якої щось скрапувало. Лаборантка протерла піпетку серветкою, від якої пахло спиртом. Беземоційним тоном вона сказала: — Дякуємо за вашу службу.

Перше покоління нації — зовсім не дрібна подія. Смакота стала гніздом для зозулиного яйця. Вона стала рогоноскою, змушеною виховувати чужу дитину. Дитину ворогів. Як і вороги виховуватимуть дитину для неї, образно кажучи.

Її новий народ завис на межі Третьої світової війни. І оскільки Гомія триматиме якомога більше заручників, кожну жінку, готову народити дитину, викликали для обов’язкового запліднення. Державну промисловість переобладнали під максимальне виробництво сперми у воєнний час.

Завіси в приміщенні затремтіли, коли дреґ-королева у розцяткованому блискітками костюмі медсестри ввійшла з металевим лотком, заповненим маленькими паперовими чашечками. Смакота взяла одну і заковтнула апельсинового соку, поки дреґ-королева співала «водянистого сім’я в тобі, бачу, що росте воно…» з хіта Пола Анки «У мене буде дитина».

Дреґ зникла в наступній кабінці, і Смакота почула, як пісня почалася знову. Лаборантка, що й сама була вже з великим животом під медичним халатом, відклала свої інструменти і допомогла Смакоті піднятися зі столу. Як тільки вона стала на ноги, їй подали халат, і Смакота просунула руки в рукави. З кабінки неподалік пролунало те ж: «Дякуємо за вашу службу».

Лаборантка, витягуючи свіжий відрізок стерильного паперу, щоб накрити стіл, сказала:

— Ми радимо вам полежати у зоні відновлення, щоб забезпечити результат.

«Дякуємо за вашу службу», — пролунав чоловічий голос віддалік.

Смакота промовила сама до себе: «Ще один янгол отримав крила»[211], — і стримала сміх.

Для вигляду Бель привела її й чекала у зоні прийому. Сама лікарня раніше була аеропортом. За кілька тижнів Смакота віддячить їй за послугу й приведе Бель сюди ж, для тієї ж процедури. Апельсинового соку в картонному стаканчику. Уривка з Пола Анки.

Халат виявився військовою уніформою. Смакота сказала собі: «Служать лише ті, що сидять і чекають з ногами в повітрі»[212], — і притлумила істеричне хихотіння. Вулиці й магазини були сповнені жінок у таких же мішках з-під борошна. Просторе одіяння було створене для того, щоб носити аж до пологів, і прирікало людину в ньому на безкінечні сеанси подяк від незнайомих людей.

Вони їхали додому в таксі, екстравагантно. На місці прибуття водій відмовився прийняти плату. Він почав:

— Дякую за ва… — але Смакота відвернула обличчя і підняла руку, щоб спинити його.

Від входу і до провулку біля їхнього будинку вулицю заливала купа свічок і м’яких ведмедиків. Букети гвоздик наповнювали повітря солодкавим запахом гниття. На розписаних вручну траурних листівках у формі сердець були написи «Бінґ» і «Наш герой!».

Черга з плакальників і плакальниць витягнулася на весь квартал, усі чекали своєї черги, щоб покласти букет троянд чи тріпотливий, яскравий оберемок кульок «Майлар» веселкових кольорів.

Команда телевізійників націлювала на натовп свої прожектори. Чоловік із мікрофоном ішов уздовж черги, запитуючи про те, як це вбивство вплинуло на людей. Дехто відкрито ридав. Репортер повернувся до камери і сказав:

— Поліція має матеріали з камер безпеки з місця вбивства. Вони повідомили, що арешт неминучий.

Двоє жінок поспішили з таксі, з ключами в руках, до входу в будівлю. За ними хор голосів гукнув:

— Дякую за ваш… — двері ліфта відщипнули останні слова.

У безпеці у квартирі, за засувом і ланцюжком на дверях, Бель озвалася:

— Ми вдома, — коли ніхто не відповів, вона гукнула: — Феліксе?

Телевізор був увімкнений. Як завжди, на екрані Талбот. Він сказав їм:

Світові потрібна об’єднана теорія поля.

Одна річ, щось одне, що пояснює все, — дайте це людям.

Смакота стояла у вітальні, коли Бель підійшла до дверей кімнати сина й постукала. По