Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

8 липня він вперше знову опинився на березі озера Ділоло, потім знову побачив Шинто, спустився вниз за течією Замбезі і повернувся до Ліньянті, звідки знову вирушив у путь 3 листопада 1855.

Ця частина подорожі повинна була завершити перший в історії перетин Центральної Африки із західного до східного її берега.

Відкривши знаменитий водоспад Вікторія, «Гримлячий дим», Девід Лівінгстон покинув берег Замбезі і попрямував на північний схід. Подорож землями племені Батока, де люди курили гашиш, відвідини могутнього місцевого царка Семалембуе, переправа через Кафуе, знову Замбезі, візит до короля Мбурума, огляд руїн старовинного португальського міста Зумбо, зустріч 17 січня 1856 з царком Мпенде, який у той час воював із португальцями, і, нарешті, прибуття 2 березня в Тете на березі Замбезі — ось головні етапи цієї подорожі. Двадцять другого квітня Лівінгстон покинув це поселення, що колись славилося своїм багатством, спустився до дельти Замбезі і прибув до Келімане поблизу її гирла 20 травня, через чотири роки після того, як покинув Кейптаун. Дванадцятого липня він вирушив кораблем до острова Маврикій і 22 грудня, після шістнадцять років відсутності, повернувся до Англії.

Тут на знаменитого мандрівника чекала урочиста зустріч, премія Паризького географічного товариства, велика медаль Лондонського географічного товариства. Інший на його місці вирішив би, що заслужив на відпочинок, однак Лівінгстон думав інакше. 1 березня 1858 він у супроводі свого брата Чарлза, капітана Бедіндфілда, Торнтона, Бейнса, лікарів Кірка та Меллера знову відправився до Африки і в травні висадився на мозамбікському узбережжі з наміром розпочати дослідження басейну Замбезі.

Не всім пощастило повернутися з цієї подорожі.

За допомогою маленького пароплаву «Ma-Роберт» дослідники піднялися вгору за течією великої ріки через рукав Конгоні. До Тете вони прибули 8 вересня. У січня 1859 — дослідження нижньої течії Замбезі і її лівої притоки Шире; в квітні того ж року — поїздка до озера Шірва, дослідження області Манганья; 10 вересня — відкриття озера Ньяса; 9 серпня 1860 — повернення до водоспаду Вікторія; 31 січня 1861 — прибуття до гирла Замбезі єпископа Маккензі та його супутників; в березні 1861 — дослідження Рувуми на пароплаві «Піонер»; у вересні 1861 — повернення на озеро Ньяса та перебування там до кінця жовтня; 30 січня 1862 — прибуття другого пароплава «Леді Ньяса», на якому приїхала місіс Лівінгстон. Такими були головні події перших років роботи цієї нової експедиції. До того часу єпископ Маккензі й один із місіонерів уже померли, не витримавши жахливого клімату, а 27 квітня на руках чоловіка померла місіс Лівінгстон.

У травні того ж року Лівінгстон спробував удруге дослідити Рувуму, а потому, вкінці листопада, він повернувся до Замбезі й піднявся вгору за течією Шире, втратив у квітні 1863 року свого супутника Торнтона, відправив до Європи свого брата Чарлза та доктора Кірка абсолютно виснажених хворобами, і сам один 10 листопада втретє відвідав озеро Ньяса, завершивши його географічний опис. За три місяці він повернувся до гирла Замбезі, звідки вирушив до Занзібара, щоб 20 липня 1864 року, після п'ятирічної відсутності, прибути до Лондона. Там він надрукував свою працю під назвою «Дослідження Замбезі та її притоків».

Двадцять восьмого січня 1866 Лівінгстон знову висадився на берег Занзібара. Він розпочав нову подорож, четверту за ліком!

Восьмого серпня, після того як він на власні очі побачив жахіття, від яких страждала країна через работоргівлю, доктор Лівінгстон, у супроводі лише декількох сипаїв[68] та негрів, прибув до Мокалаозе на березі озера Ньяса. За шість тіжнів більша частина ескорту втікла і, повернувшись в Занзібар, поширила там помилкове твердження про смерть Лівінгстона.

Проте відважний мандрівник не здавався. Він вирішив дослідити місцевість, що простяглася між озерами Ньяса и Танганьїка. 10 грудня разом з декількома провідніками-туземцями Лівінгстон переправився через річку Лванґва і 2 квітня 1867 дістався озера Ліємба. Тут він захворів і протягом цілого місяця його життя висіло на волосині. Ледь оговтавшись від хвороби, він 30 серпня дістається озера Мверу, досліджує його північний берег і 21 листопада приходить у місто Казембе, де відпочиває протягом сорока днів, встигаючи за цей час двічі побувати на озері Мверу.

З Казембе Лівінгстон вирушив на північ з наміром відвідати великий населений пункт Уджіджі на березі озера Танганьїка. Захоплений повенями, покинутий провідниками, він змушений був повернутися до Казембе, звернув 6 липня на південь і за шість тижнів дістався великого озера Бангвеулу. Тут він залишався до 9 серпня, а потім знову спробував пройти на північ, до Танганьїки.

Якою болісною виявилася ця подорож! Героїчний мандрівник настільки заслаб, що з 7 січня 1869 його несли на руках. У лютому він нарешті побачив Танганьїку і дістався Уджіджі, де отримав деякі речі, які Східне суспільство відправило на його ім'я з Калькутти.

У Лівінгстона була тепер лише одне на думці: просуватися на північ від Танганьїки і дійти до витоків або ж долини Нілу. 21 вересня він був у Бамбаре, в Маніїмі, країні людожерів, і звідти дістався берегів Луалаби, яка, як здогадувався Камерон і як згодом встановив Стенлі, являє собою верхів'ї Заїру або Конго. В місті Мамогел хвороба знову вклала до ліжка Лівінгстона на вісімдесят днів. З ним залишалися лише три служники. Нарешті 21 липня 1871 він відправився в зворотній шлях до Танганьїки і тільки 23 жовтня дібрався в Уджіджі. Хвороба та злидні перетворили його на ходячий скелет.

Впродовж всього цього довгого часу від Лівінгстона не надходило жодних звісток. У Європі його вже вважали померлим, сам він більше не сподівався на допомогу.

За одинадцять днів після повернення Лівінгстона в Уджіджі за четверть милі від озера пролунали постріли. Лівінгстон вийшов зі свого куреня. Перед ним стояла людина — білий.

— Доктор Лівінгстон, чи не так? — запитав він.

— Так, — відповів мандрівник і, привітно посміхаючись, підняв кашкета.

Вони обмінялися міцним рукостисканням.

— Слава Богу! — промовив білий. — Нарешті я знайшов вас.

— Я щасливий, що і я зміг зустріти вас, — відповів Лівінгстон.

Новоприбулий був американцем Стенлі, репортером газети «Нью-Йорк геральд». Директор цієї газети містер Беннет послав його в Африку на пошуки Девіда Лівінгстона.

У 187 °Cтенлі без коливань, без гучних заяв, просто, як і личить героям, сів у Бомбеї на корабель, доплив до Занзібара і вирушив далі майже тим самим маршрутом, що й Спік та Бертон; зазнавши дорогою безліч поневірянь, багато разів ризикуючи життям, він прибув нарешті в Уджіджі.

Лівінгстон і Стенлі подружилися, разом сходили в експедицію на човнах до північних берегів Танганьїки, дісталися мису Магалі і опісля ретельного дослідження дійшли висновку, що водостоком для озера