Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

удар у підборіддя й покотився на землю. За секунду чиєсь коліно надавило йому на груди і чиїсь руки стисли горло, тільки одна з меншою силою.

Кемп схопив Невидимця за зап’ястки, почув зойк, побачив, як над головою свиснула і глухо вдарила лопата. На Кемпове обличчя закапало щось, пальці на горлі раптом розтислися.

Кемп конвульсивно вивільнився, схопив ослабле плече супротивника і, крутнувшись, опинився зверху, притиснув до землі його лікті.

— Я впіймав його! — закричав Кемп. — Допоможіть мені! Тримайте його! Він піді мною! Тримайте за ноги!

За секунду на місце бійки кинулись усі, і можна було подумати, що там відбувається якийсь несамовитий матч регбі.

Після вигуку Кемпа голосів не було чути — тільки удари, тупіт і важке дихання.

Невидимець, зробивши неймовірне зусилля і хитаючись, звівся на ноги.

Кемп вчепився в нього, як собака в оленя, і десяток рук штовхали й лупцювали нещасного. Кондуктор конки вхопив його за шию й потягнув назад.

Купа тіл впала на землю.

Били Невидимця жорстоко. І раптом пролунав дикий крик:

— Милосердя! Милосердя! — і відразу завмер.

— Киньте його! — приглушено скрикнув Кемп, і купа переплетених тіл подалася назад. — Він поранений! Кажу вам, відійдіть від нього!

Розпалені бійкою люди відійшли не відразу.

Доктор Кемп став навколішки, наче повиснувши в повітрі дюймів на п’ятнадцять від землі, і притиснув невидимі руки.

Позаду нього констебль стискав невидимі ноги.

— Не пускайте його! — закричав землекоп із закривавленою лопатою в руці. — Він прикидається.

— Ні, він не прикидається, — сказав доктор, обережно випроставши коліно. — Я триматиму його.

Кемпове обличчя почорніло від синців. Говорив він нечітко. Губа його була розбита, з неї капала кров. Випустивши одну руку Невидимця, він обмацував його обличчя.

— Його рот повний крові, — сказав Кемп. — Боже милосердний!

Він підскочив, а потім знову опустився навколішки біля Невидимця.

Навколо люди штовхались і намагалися дістатися ближче, лунав тупіт багатьох ніг, натовп дедалі більшав. Із будинків виходили люди. Двері «Веселих крикетистів» відчинилися навстіж.

Кемп водив рукою в повітрі, ніби мацав його.

— Він не дихає, — сказав він. — Я не чую його серця. Його бік...

Стара жінка, протиснувшись під рукою величезного землекопа, вражено скрикнула:

— Дивіться!

Усі поглянули туди, куди вона вказувала зморшкуватим пальцем, і побачили обрис руки, що, прозора, безсило лежала на землі. Вона була неначе скляна, на ній було видно артерії, вени, нерви й кістки.

Просто на очах рука Невидимця темнішала і ставала непрозорішою.

— А от і ноги! — вигукнув констебль.

Поволі, починаючи від рук і ніг і далі до інших органів, тіло Ґриффіна ставало видимим.

Це було подібне до повільної дії отрути. Спершу проступили маленькі білуваті вени, що окреслювали ту чи іншу частину тіла, потім тьмяні кістки та переплетені артерії, далі м’язи та шкіра. Спочатку вони здавалися туманними, але темніли й густішали. Можна було побачити розбиті плечі й груди і невиразний обрис змарнілого, понівеченого обличчя.

Коли ж нарешті натовп розступився і Кемп випростався, перед ним на землі лежало тіло чоловіка років тридцяти, жалюгідне, понівечене й скалічене. Його волосся й брови були білі, яку альбіноса. Кулаки його були стиснуті, очі широко розплющені, на обличчі застиг вираз гніву та розпачу.

— Закрийте йому обличчя! — закричав хтось. — Заради Бога, закрийте йому обличчя!

Хтось приніс із «Веселих крикетистів» простирадло. Тіло вкрили ним і понесли до трактиру.

У трактирі, на бідному ліжку, в погано освітленій і без смаку вмебльованій кімнаті, оточений натовпом неосвічених збуджених люду, лежав Гриффін, безжально побитий і поранений, зраджений і зацькований... Він був першим з людей, кому вдалося стати невидимим. Він був найталановитішим у світі фізиком.

Так у безмежних муках добігло кінця його дивне і жахливе життя.

Епілог

От і закінчилася дивовижна історія Невидимця.

А якщо ви хочете дізнатися більше, завітайте при нагоді до трактиру, що стоїть поблизу Порт-Стоу, і поговоріть із господарем.

Над дверима трактиру висить дошка, на якій намальовано капелюха і черевики. Назва трактиру — та сама, що й назва цього роману.

Власник трактиру — низькорослий товстун із довгим м’ясистим носом, цупким волоссям і червоними плямами на обличчі.

Якщо не поскупитися на випивку, він охоче розповість про все, що трапилося з ним після подій, про які ми оповіли, про те, як суд намагався «відібрати» в нього знайдені скарби.

— Вони не могли встановити, чиї ті гроші, — скаже він. — Слово честі, вони дивилися на мене, як на скарб. А хіба я скарб? А тоді ще один джентльмен давав мені щовечора гінею за те, щоб я розповідав цю історію в мюзик-холі.

Якщо ви побажаєте урвати його розповідь, запитайте в нього, чи не вплутано тут рукописні книги.

Він відповість «так».

Він намагатиметься пояснити, що всі думають, ніби книги в нього, але ж він їх не має.

«Невидимець забрав їх у мене і сховав десь, коли я втік від нього і прибіг до Порт-Стоу. Це містер Кемп переконував людей, ніби книги в мене», — скаже він.

Потім він замислиться, почне пильно стежити за вами крадькома, нервово переставляти склянки і нарешті вийде з буфетної.

Він не має дружини (і взагалі в цьому будинку немає жодної жінки).

У нього холостяцькі звички.

Він застібає одяг на ґудзики, але шлейки та інші, більш інтимні деталі свого туалету досі вперто скріплює шнурками, як давно вже звик.

Він недуже винахідливий, але дуже поважний і респектабельний.

Він любить порозмірковувати, а рухається дуже повільно.

В Айпінґу його вважають людиною мудрою й ощадливою, шанують, а дороги на півдні Англії він знає як мало хто ще.

Коли трактир зачинено, щонеділі вранці і щовечора по десятій годині він зі склянкою трохи розведеного водою джину йде до вітальні.

Він ставить склянку на стіл, замикає двері, оглядає штори й зазирає під стіл.

Потім, упевнившись, що у кімнаті, крім нього, нікого немає, він дістає із шухляди буфету три рукописні книги у коричневих шкіряних палітурках і кладе їх на стіл. Палітурки потріпані й позеленілі від плісняви, бо колись вони побували в канаві, а деякі сторінки порозмивала брудна вода.

Власник трактиру сідає в крісло, повільно набиває тютюном глиняну люльку й довго дивиться на книги.

Потім він присуває до себе одну з книг і починає уважно вивчати її, гортаючи густо списані сторінки то вперед, то назад.

Він супить брови і через силу ворушить губами.