Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

пагорб, де лише за кілька метрів від посіпак у траві лежать розкидані без нагляду рушниці. Згадую торговку на ринку з купою сріблястої риби. Тоді я не встигла втекти. Проте цього разу не вагатимусь.

— Що ти?.. — починає Нельсон, але я вже мчу від нього, Нама, Лума і Джова вгору на пагорб до Тедді та його посіпак. Замість колоди на спині тепер виросли крила завширшки з океан. Я чула оповідки про божеств, які спускаються з небес, про драконів, які обертаються на хранителів і водночас набувають людської подоби. Про тих, хто захищає таких, як я. Таких, як ми всі. Ось ким я хочу бути.

Скільки вдихів — сто, двісті? Ніхто з посіпак мене не бачить. Ніхто, аж доки я не беру в руки рушницю, полірована рукоятка якої виблискує у траві. Чекає саме на мене. Рушниця важка й довга, зовсім не схожа на маленький пістолет, який Вільям подарував мені того дня в Бойсе. Але я розмахую нею над травою, спонукана тією самою силою, що дала мені змогу злетіти аж на самісінький пагорб. Притискаю рушницю до ключиці, як це робили чоловіки в масках. Не надто відрізняється від того, як тримати скрипку під підборіддям.

Я знаходжу Тедді й направляю дуло на нього.

Ось тепер люди в масках мене бачать. Тепер вони кричать і відхиляються, заклавши руки за голову. В’ялі після обіду.

— Стояти, — наказую я їм. — Стояти або я його пристрелю.

Вони зиркають на мене, а потім на Тедді. Якусь мить він дивиться мені прямо в очі, його вуста розливаються у глузливій посмішці. Потім киває.

Посіпаки завмирають.

— Ніж, — волаю я. — У кого є ніж?

Усі мовчать. Я відводжу дуло рушниці праворуч від голови Тедді й натискаю на гачок, як учив мене Нельсон. Рушниця врізається мені в груди, лунає вибух, і я ледь не скочуюся вниз із пагорба. Люди в масках лаються та пригинаються до землі. Тедді залишається незворушним.

— Я вистрелю знову, — попереджаю.

— У мене є, — відповідає чоловік у масці поруч зі мною. — Ось тут.

— Кинь сюди. До моїх ніг. Повільно.

Він опускає руку в траву й виймає мисливський ніж, завбільшки з моє передпліччя. Я направляю рушницю Тедді в голову.

— Спробуєш щось утнути — я його вб’ю.

Ніж падає мені до ніг. Я наступаю ногою на ручку. У мене є ніж, і я досі маю рушницю. Проте навіть з цими двома речами відстань між мною та моїми друзями може виявитися безкінечною. Варто було б продумати це наперед.

«Цю битву програно», — сумно промовляє мій внутрішній голос.

Я придушую його. Бо мушу спробувати.

— Залишайтеся на місці, — кажу я людям у масках і нахиляюся, щоб підійняти ніж. — Якщо хтось хоча б подумає ворухнутися — стрілятиму.

Я роблю крок назад. Це моя перша помилка. Більше не скуті чарами зброї, люди в масках розслаблюються, щойно моя права нога торкається трави. Я вже бачу, як опускаються й підіймаються їхні груди. Зволікати не можна. Я підіймаю ліву ногу та ставлю її позаду. Сцена знову змінюється. Чоловіки вищають, міцнішають. Їхні очі бігають туди-сюди. Вони переглядаються та планують свій наступний крок.

Їх п’ятнадцятеро, а може, й двадцятеро. Мені доведеться випередити їх усіх і спуститися до моїх друзів, перш ніж посіпаки мене наздоженуть. Чи змогла б я вбити двох чи трьох, доки бігтиму? Чи змогла б узагалі когось убити? Рушниця раптом важчає в моїй руці й тягне мене до землі. Може, краще викинути її, щоб було легше бігти?

Унизу Нельсон вигукує моє ім’я, перериваючи ступор. Я знову роблю крок назад. Потім ще один, аж доки на повну задкую вниз із пагорба. З кожним моїм кроком чоловіки зменшуються, але водночас і ростуть, їхні груди роздуваються в передчутті погоні. Цікаво, хто першим почне бігти: вони чи я? Чекати на відповідь залишилося недовго.

Зрештою, таки вони. Перший чоловік заворушився, коли я вже майже дісталася підніжжя пагорба. Маленький порух, ледь помітний, але я бачу, як вітер огинає його, як полотно його сорочки б’ється об лікоть. Він ворушиться, і я розумію, що мені треба бігти. Бо інші теж рухаються. Вони роблять крок уперед, потім два. Хрустять пальцями. Шукають свою зброю. Позаду них, склавши руки в боки, самовдоволено стоїть Тедді.

Я підіймаю рушницю, руки німіють. Цілитися немає часу — тільки тицьнути на білу маску й натиснути на гачок. Однак вони надто далеко, та й стріляю я так собі. Постріл розчиняється в повітрі. Я стріляю ще раз, сподіваючись, що їх стримає звук.

На четвертому пострілі чоловіки починають бігти. Вони швидші, ніж я думала, — або ж такі швидкі, як я й боялася. Скільки куль у мене залишилося? Я знову підіймаю рушницю, але цього разу тремчу, тому навіть коли роблю останній постріл, розумію, що він летить у нікуди.

Нельсон знову вигукує моє ім’я. Досить. Я розвертаюся й біжу.

Задкувала я з пагорба недарма — мої друзі ближче, ніж я сподівалася. Проте навіть коли мчу до них, усе одно відчуваю величезну безнадію. Джову вдалося виплутатись, але Нам, Лум і Нельсон досі прив’язані. Часу на новий план немає. Позаду нас чоловіки кричать, рикають і мов спущені вовки мчать вниз із пагорба. Таким темпом вони скоро будуть тут.

Спершу я кидаюся до Нама й Лума, виставивши ножа.

— Усі разом, — я роблю різкий вдих і починаю пиляти, а вони щосили тиснуть на мотузку. Ми втрьох несамовито працюємо, аж доки мотузка розривається, всі ниточки тріщать, і Нам та Лум звалюються на траву й хапають ротом повітря.

Потім я підбігаю до Нельсона, ще раз озирнувшись. Один з чоловіків майже добіг до підніжжя пагорба. Невдовзі він добереться й до нас. На вітрі біла маска притискається до його обличчя. Я майже розрізняю риси людини, яка під нею. Яка була до маски. «Чий ти батько? — запитала б я його. — Чий брат?».

Мої руки слабкі. Тремтять, мов листя на краю зими. Мені не слід тримати ножа, не варто намагатися перерізати цю мотузку, не треба прикидатися спроможною, лютою й сильною. Я лише осиротіле дівча. Мені тут не місце.

Я чую, як Нельсон промовляє моє ім’я.

— Послухай мене. Ти чуєш? Ти маєш звільнити мене. Негайно.

Його голос вимогливий, але приглушений, захований за стіною. «А я могла б уже бути далеко звідси, — думаю собі.