Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

Щоразу, коли починав говорити, намагався взяти поважний тон, але писклявий голос йому не корився.

— Добродію, а якщо вони нишпорять у печері?

— Нічого їм робити у печері, — відповів бородань. — А якщо вони навіть зайшли туди, то як переберуться через озера?

— А може, вони якимось чином перебралися?

— Тоді з двох одне! — розлютився бородатий. — Або вони повернуться й підуть до дідька додому, або натраплять на наш тунель і прийдуть сюди. Далі буде видно, що робити…

— А я все думаю про одне, слово честі! А що, коли печера не закінчується там? Якщо вона йде далі?

— Куди вона йде, добродію? Кудою вона може йти?

— А там… Під дном озера…

— О господи! Ти мене таки замучиш цими запитаннями. У тебе що, забракло духу пройти до кінця озера? А я чому повернувся від його середини? Адже ми нормальні люди, тому й не зважилися, а ти вважаєш, ніби діти кинуться в цю пекельну темряву! Та будьмо серйозними, слово честі!

Аргументи бородатого, здається, трохи заспокоїли мисливця. Але не настільки, щоб зовсім відігнати думки про черешняків. Йому пригадалася недавня подія:

— А я того парубка все одно застрелю, слово честі! Чуєш? Обзивати мене віслюком?! І Добреску ображати?! Ні, таке не прощається! А я якщо не прощаю, то стріляю!..

— Знову за своє? Ти вже коли втовкмачиш собі щось у голову, то воно там залишається на все життя. Олениха, Добреску, а тепер і цей хлопець! Ох, чоловіче, як сказав хтось: у тебе мало думок, зате вони надокучливі!.. Ти — мов словник, від якого залишилась тільки одна сторінка…

— А хто це сказав? Слово честі!

— Це я сказав… Спадають і мені в голову іноді думки…

Мисливець провів рукою по стволу рушниці, потім, згадавши щось, швидко підхопився на ноги:

— А якщо вони дійдуть до останнього озера, в кінці печери почнуть шукати і знайдуть наш тунель, слово честі?

Бородань хотів був щось сказати, але, глянувши пильніше на Петрекеску й побачивши його стурбоване обличчя, покірливо махнув рукою:

— Врешті, ми зможемо закрити вхід до тунелю. Так, друже! Зайва обережність іноді не завадить… Тільки треба знайти валуни поблизу…

— Тут їх вагони, друже мій! — заспокоїв його Петрекеску. — Цілі поїзди, слово честі!

Він пройшов по колу, зайшов за скелю, схожу на шахового коня, й зупинився перед якоюсь розщелиною, чекаючи бородатого. Той махнув йому рукою, мовляв, заходь перший, і хоч Петрекеску й був довгов’язий, йому довелося досить попомучитися, поки він протиснув своє тіло в щілину. Бородань, гнучкіший і тямковитіший, повернувся боком, спершу опустив ноги, потім тулуб, але зник не одразу. Він ще трохи покрутився, підтягнув товсту плиту, схожу на кам’яне дерево, яку він опустив і припасував так, що навіть найпильніше око навряд чи помітило б схованку. Ніхто не знав, що в цьому місці є вихід із Чорної печери. Не знали й черешняки, бо вони не обстежували всіх заглибин і всіх тріщин на берегах останнього великого озера.

Бородань ішов уперед, не засвічуючи ліхтарика. У залі, яку щойно покинув Тік, світився один ліхтар. При вході до зали стояв Петрекеску, закам’янілий, з мордою викінченого кретина:

— Друже мій, це ти сховав човна?

Бородань співчутливо глянув на нього, і гадки не маючи відповідати. Подумки він проклинав долю, яка присудила йому товаришувати з таким екземпляром людини. Він спробував зайти до зали, але його зупинив голос Петрекеску:

— Слово честі! Ти не ховав його? Надувного човна, кажу?

— Що я міг ховати? Яка тебе муха вкусила?

— Човен! Де мій човен?

— Прикро, друже, якщо ти вже й зір почав втрачати. Я не знаю, як нам його поставити на місце.

— Мені не до жартів! Слово честі! Ти тут залишався, ти його й заховав, ти й відповіси!

Петрекеску козирився перед бороданем, намагаючись надати своїй поставі суворого погрозливого вигляду. Однак бородань відштовхнув його вбік і пішов туди, де мав бути човен. Але в приміщенні — ні сліду човна. Тільки ковдри були дбайливо складені, ніби човен перетворився в постіль.

Зі спритністю фокусника бородань вихопив із кишені маленького плаского ліхтарика і спрямував сліпучий промінь туди, де сходилися два тунелі. Але там не видно було нічого! Мов дзига, він обернувся до Петрекеску:

— Де ти сховав його, друже? Скористався тим, що я залишився ззаду, і сховав? З мене ти не зробиш хлопчака, дядю! Ну, давай діставай!

— Та слово честі! Його або взяли духи, або ти сам кудись його запхнув! Це не пробачається!

— Ти знову про духів? Я тебе й досі не вилікував? Будь вони…

— Не ображай їх, хоч вони і взяли човен! А хто ж міг іще, якщо не ти? Не ображай духів!

— А навіщо духам твій човен?

— Може…

Але мисливець так і завмер зі своїм «може» на губах. Він не знав, що відповісти бороданеві…

— Може, якийсь із духів порвав тут собі горлянку, — відповів за нього бородань, — і вони не мали на чому добратися до шпиталю, щоб зробити йому укол пеніциліну. Тому і взяли човна…

Ліхтарик його пошукав щось у заглибині, і раптом усміх, який з’явився в бороданя на обличчі, перетворився в оскал:

— Прокляття! Де коробочка?

Мисливець теж глянув на порожню нішу й занімів. Брови його зійшлися в одну чорну дугу, а очі поволі-поволі заплющились, і від цього вся його постать перетворилася на якусь дику й безжальну маску.

Бородань і далі прискіпливо світив ліхтариком. Але ніде, ні в жодному з тунелів, ні в жодній заглибині не