Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Тепер це моя єдина розвага. (Книжок майже не купую. Якщо захочеться щось почитати, можна взяти в бібліотеці.) Подруга із сусідньої кімнати купила старий автомобіль і підвозить мене до містечка. Признаюсь, я сама пробувала на ньому їздити. Тут стільки простору, що можна тренуватися скільки завгодно. Прав водія я ще не маю, але керувати автомобілем мені вже добре вдається.

Хоча, правду кажучи, якби я не купувала касет, то в цьому містечку не мала б чого робити. Усі кажуть, що можна здуріти, якщо хоч на тиждень туди не поїхати, а я душею відпочиваю, коли всі від'їжджають, — сиджу і слухаю улюблену музику. Одного разу ми з подругою — тою, що має автомобіль, — поїхали на побачення. Вона з тутешніх і має багатьох знайомих. Мій кавалер — непоганий хлопець, але… як би це сказати?., я все ще не можу розібратися у своїх почуттях. Таке враження, ніби вони стали в один ряд, як ляльки в тирі, але між ними й мною висить кілька рядів прозорих завіс.

Щиро кажучи, минулого літа, коли ми, Заводний Птаху, сиділи у вас на кухні, пили пиво й розмовляли, я все думала: "А що, як він зараз накинеться на мене й спробує зґвалтувати? Що тоді робити?" Що робити — я не знала. Звичайно, я опиралася б і кричала: "Заводний Птаху, перестаньте! Не треба!" Та поки я думала б, чому "не треба", мені в голові все потьмарилося б, і врешті-решт ви мене таки зґвалтували б. Від таких думок серце шалено закалатало. "От попала б у халепу! За що така несправедливість?" — не виходило з голови побоювання, про яке ви й не здогадувалися. Виходить, я дурепа, чи не так? Але тоді я сприймала все абсолютно серйозно. От чому я тоді драбину забрала й закрила вас у колодязі. Мовляв, Заводного Птаха тепер не буде, і я не сушитиму собі голову такими хитромудрими думками.

Тож вибачте, Заводний Птаху. Я не мала права так з вами (та з будь-ким також) поводитися. Іноді я не можу стриматися. Розумію, що чиню, але не можу зупинитися. Така в мене слабкість.

Гадаю, що ви не збиралися мене ґвалтувати. Тепер чомусь я в цьому впевнена. Це не означає, що ви взагалі на мене не накинулися б (адже ніхто не знає, що може статися), але принаймні не зважилися б цього зробити. Не знаю, як правильно сказати, але так мені здається.

Та годі про ґвалтування.

В усякому разі, про яке побачення з хлопцем може йтися, якщо я не можу ні на чому зосередитися. Сміюся, базікаю, а думки ширяють десь далеко, ніби повітряна кулька з обірваною ниткою. Думаю то про те, то про се. Хочу трохи побути на самоті й спокійно подумати. У цьому розумінні я, здається, перебуваю "на дорозі до одужання".

Незабаром напишу ще одного листа. І тоді зможу розповісти вам ще трохи.

P.S. Спробуйте здогадатися до прибуття мого наступного листа, де я зараз і що роблю".

8

Мускат і Цинамон

Усього кота — від морди до кінчика хвоста — обліпила засохла грязюка, шерсть скуйовдилась і збилася клубками — так, наче він довго валявся на якомусь смітнику. Піднявши на руки кота, що збуджено муркотів, я старанно оглянув його з усіх боків. Він начебто трохи схуд, але його морда, тіло й шерсть майже не змінилися відтоді, як я бачив його востаннє. Очі чисті, жодних ран чи подряпин. З вигляду важко повірити, що майже цілий рік він десь блукав. Здавалось, ніби щойно повернувся після нічної розваги.

У тарілку на веранді я поклав для нього шматки макрелі, куплені в супермаркеті. Кіт, видно, страшно зголоднів, а тому ум'яв рибу за одну мить, захлинаючись і раз у раз відригуючи поглинуту поживу. Знайшовши під раковиною спеціальну котячу миску, я налив у неї по вінця холодної води. Кіт вихлебтав її майже всю й, нарешті віддихавшись, узявся вилизувати свою забруднену шерсть, але потім, ніби раптом згадавши про мене, виліз мені на коліна, згорнувся калачиком і заснув.

Він спав, підібгавши під себе передні лапи й уткнувшись мордою у власний хвіст. Спочатку муркотів голосно, потім тихіше, аж поки нарешті не розслабився остаточно і, втомлений, заснув як убитий. Я сидів на осонні веранди і легенько, щоб не розбудити, погладжував його пальцями. Зі мною сталося так багато, що, чесно кажучи, я геть-чисто забув про зникнення кота. Однак зараз, дивлячись на це маленьке м'яке створіння, що з повною довірою міцно спало на колінах, я відчув на душі тепло. Я поклав руку йому на груди й відчув ледь-ледь помітне швидке биття його серця. Як і моє, воно без утоми ретельно вицокувало час, відведений його маленькому тілу.

Власне, що він досі робив і де блукав? І чому раптом зараз повернувся додому? Про це я не здогадувався. "Якби-то я міг спитати в нього: де ти пробув майже цілий рік і що робив? — подумав я. — Де залишилися сліди часу, які ти змарнував?"

Я приніс на веранду старий дзабутон[45] і поклав на нього кота. Він був м'який, як купа брудної білизни. Коли я взяв кота на руки, він ледь-ледь розплющив очі й трохи відкрив рота, але не видав жодного звуку. Переконавшись, що він, змінивши позу й позіхнувши, знову заснув, я пішов на кухню розкладати куплені продукти. Тофу, овочі й рибу прибрав у холодильник, потім на всякий випадок зазирнув на веранду. Кіт спав усе ще в тій же позі. Оскільки виразом очей він чомусь скидався на брата Куміко, ми жартома називали його Нобору Ватая, але це не було його справжнє ім'я. Нам з Куміко так і не вдалося придумати іншого, хоча минуло аж цілих шість років.

Кличка "Нобору Ватая" зовсім не підходила нашому котові. Навіть жартома. Бо за останніх шість років справжній Нобору Ватая став надзвичайно великою персоною. Тож і далі називати так нашого кота не годилося. Треба придумати йому нове офіційне ім'я, поки не втік. Якомога швидше. Бажано просте, конкретне й реалістичне. Видиме, відчутне на дотик. Треба, щоб від клички "Нобору Ватая" не залишилося ні спогадів, ні відлуння, ні змісту.

Я підняв тарілку з рибою. Вона вилискувала чистотою, наче її вимили й витерли. Видно, пожива котові сподобалася. От добре, що я випадково купив макрель саме перед тим, як кіт повернувся додому. Я подумав, що це — щасливий знак і для мене, і для кота. І я вирішив дати котові ім'я: Макрель. Погладжуючи його за вухом, я оголосив йому: "Ну що ж, тепер ти не Нобору Ватая, а Макрель". Якби змога, я вигукнув би ці слова на весь світ.

До вечора я просидів на веранді поряд з Макреллю за читанням якоїсь книжки. Кіт спав міцним сном — так, ніби хотів надолужити щось утрачене. Його живіт піднімався й опускався в такт з повільним диханням, схожим на сопіння далекого ковальського міха. Я раз у раз протягував руку до його теплого тіла, щоб пересвідчитися, що він справді тут, зі мною. Як приємно протягнути руку, торкнутись і відчути чиєсь тепло! Як довго, сам того не помічаючи, я не зазнавав такого відчуття!

Наступного ранку Макрель нікуди не пропав. Коли я розплющив очі, він міцно спав поряд зі мною, витягнувши лапи. Мабуть, уночі прокидався і старанно себе облизав — став таким же, як колись, пухнастим красенем, без грязюки й ковтунів. Потримавши його трохи в руках, я почастував його сніданком і замінив воду в мисці. Потім, відійшовши вбік, покликав: "Макрель!" За третім разом кіт обернувся до мене й тихо нявкнув.

Треба було починати новий день. Я скупався під душем, випрасував свіжовипрану сорочку, одягнув бавовняні штани й узувся в нові кросівки. Хоча небо заволокли хмари, я не відчував особливого холоду, а тому вирішив обійтися без пальта й обмежився тільки товстим светром. Доїхавши на електричці до станції Сіндзюку, пройшов підземним переходом до площі перед західним її виходом і вмостився на облюбованій лавці.

Знайома жінка з'явилася відразу після третьої. Побачивши мене, вона особливо не здивувалася. Мене також не вразила її поява. Ніби заздалегідь домовившись, ми навіть не привіталися. Я тільки ледь-ледь підвів голову, а вона ворухнула губами.

Жінка була одягнена по-весняному: помаранчевий жакет з бавовняної тканини й вузька спідничка топазового кольору, у вухах — маленькі золоті сережки. Сівши поряд, як звичайно, добула із сумочки пачку "Virginia Slims", мовчки взяла сигарету й запалила її з маленької золотої запальнички. Цього разу закурити мені вже не пропонувала. Ніби задумавшись, двічі чи тричі повільно затяглася, а тоді раптом кинула сигарету на землю — здавалось, перевіряла, чи сьогодні діє закон всесвітнього тяжіння. Потім легенько ляснула по моєму коліну і, сказавши: "Ходімо", — встала з лавки. Я розтоптав ногою недокурок і слухняно пішов услід. Піднявши руку, жінка зупинила таксі, що проїжджало мимо, й сіла в автомашину. Я сів поряд. Вона чітко назвала водієві адресу на Аояма-дорі й, поки ми добиралися туди переповненими вулицями, не промовила ні слова. Я розглядав крізь вікно токійські краєвиди й по дорозі від західного виходу станції Сіндзюку до Аоями запримітив кілька нових будівель, яких раніше не бачив. Жінка вийняла із сумочки записник і щось у ньому записувала маленькою золотою ручкою. І водночас раз у раз позирала на годинник, ніби щось перевіряючи. Годинник — золотий, з браслетом. Здавалось, наче увесь цей дріб'язок при ній був із золота. А може, усе, чим вона користувалася, оберталося в золото?

Жінка завела мене в один бутик на Омотесандо, де продавався одяг, виготовлений за зразками відомих модельєрів, і вибрала для мене два костюми — синювато-сірий і темно-зелений, з тонкого матеріалу. Такі дорогі костюми не годилися для роботи в юридичній конторі — я це зрозумів одразу. Вона нічого не пояснила, а я не вимагав пояснень — слухався її вказівок. Це викликало в моїй пам'яті спогад про фільми "інтелектуального кіно", які я бачив у студентські роки. У них не було жодних пояснень, бо вважалося, що вони завдають шкоди сприйманню зображеної реальності. Можливо, так можна вважати і так дивитися на речі, але мені як живій людині такий світ насправді здавався досить дивним.

Оскільки загалом я пересічної статури, то підганяти одяг за розміром, крім довжини рукавів і штанів, не довелося. Жінка підібрала до обох костюмів відповідно три сорочки й три краватки, а також додала сюди два ремені й півдюжини шкарпеток. Розплатившись за все це кредитною карткою, вона попросила доставити куплені речі мені додому. Видно, в її голові вже склалося чітке уявлення про те, який одяг і як я маю носити, а тому вибір речей майже не забрав часу.