Нечуй-Левицький - Причепа, Нечуй-Левицький

по прос­торній гос­тинній, зак­лав­ши ру­ки за спи­ну і див­ля­чись на сте­лю, йо­го гор­де ли­це аж па­ла­ло, очі горіли злістю. На гру­дях йо­го аж гой­давсь важ­кий зо­ло­тий лан­цю­жок.

- От те­пер би мені же­ни­тись! - про­мов­ляв він сам до се­бе. - Взяв би собі ду­же ба­га­теньку жінку, мо­же, й дідич­ку. А то же­нив­ся тро­хи не хлоп­цем, взяв тро­хи не ук­раїнську му­жич­ку. Ох! дур­на, дур­на моя го­ло­ва тоді бу­ла! І де той ро­зум ча­сом дівається у лю­ди­ни? Ще й ко­хав її, цілу­вав її чорні ру­ки, цілу­вав ру­ки її батьків. Ох, Зо­сю, Зо­сю! Чи не для те­бе ж тут місце, в цих ба­га­тих світли­цях? чи не твоїм білим ніжкам пур­ха­ти б та дріботіти по цьому пар­кеті? чи не твоїй красі виг­ля­да­тись у ці ве­ли­ка дзер­ка­ла? Ти, здається, і ро­ди­лась для роз­коші, й ох­рес­ти­лась для панст­ва.

Серединський наб­ли­жив­ся до од­но­го дзер­ка­ла, на­су­пив­ся, при­див­ля­ючись на се­бе, пиш­но по­вер­тав го­ло­ву і зак­ру­чу­вав блис­ку­чо­го чор­но­го ву­са.

- А я хіба не ро­див­ся для панст­ва? Пан Хоцінський ка­зав прав­ду. Я з панів, з шлях­тичів. Мій спанілий вид, моє об­лич­чя до­ка­зує мою щи­ро панську вро­ду. В цих ба­га­тих по­ко­ях - моє прав­не місце.

Загуркотіло над­ворі. Се­ре­динський ки­нув­ся в при­хо­жу роз­дя­га­ти Зо­сю, Те­одо­зю, Лю­ци­ну, Ру­зю. З ни­ми приїха­ли і лисі ка­ва­ле­ри.

Вся во­ни, жар­ту­ючи, за­го­во­рю­ва­ли ще пе­редніше, си­дя­чи за сто­лом на Тхорівській еко­номії, щоб Се­ре­динський заб­рав їх до се­бе на смач­ну ве­че­рю. Ясь так і зро­бив: зап­ро­хав їх усіх до се­бе, а сам по­летів по­пе­ре­ду, щоб на­ла­го­ди­ти для їх ве­че­рю. Те­пер в світлиці Се­ре­динсько­го вва­ли­ла ве­се­ла ком­панія, ре­го­та­лась, біга­ла по по­ко­ях, че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми, ніби в се­бе до­ма. Се­ре­динський за­раз прис­тав до Зосі, щоб во­на всім да­ва­ла лад. Тим­ча­сом на сто­ли по­да­ва­ли за­кус­ки, а потім по­да­ли й ве­че­рю. Вся го­лод­на че­ре­да розмісти­лась кру­гом сто­ла, а Зо­ся сиділа на першім місці ко­ло Яся. По­ли­лось ви­но в чар­ки, в ста­ка­ни. «Шам­пансько­го!» кри­чав Ясь до ла­кея, і ла­кей бігав з пляш­ка­ми, на­ли­вав. Ви­но про­ли­ва­ло­ся на ска­терть. Гості сту­ка­лись та цо­ка­лись чар­ка­ми, го­моніли. Уся ця гу­ля­ща на­во­лоч са­ме роз­гу­ля­лась без упи­ну. Да­ми вже роз­чер­вонілись, ста­ли над­то вже ввічливі, вваж­ливі до панів. Лисі ка­ва­ле­ри вже кла­ли го­ло­ви тро­хи не на плечі пан­нам. Зо­ся вже аж над­то близько при­су­ну­лась до Се­ре­динсько­го. Шо­ки в неї роз­горілись, го­ло­ва од­ки­да­лась на­зад; в лиці світи­лась вакхічна на­лаз­ливість та сміливість, так що аж слу­ги пе­ре­мор­гу­ва­лись і сміялись.

- Де ж це пак ва­ша панія? - пи­та­ли гості.

- Вечерю го­тує, десь по­рається, - од­ка­зу­вав Ясь, сміючись. Га­ня і справді му­си­ла да­ти за­гад про за­кус­ки, але си­ли в неї більше не ста­ло. Во­на му­си­ла ляг­ти на постіль. Кров пішла в неї ро­том. А з світлиці долітав до неї ве­се­лий сміх. Во­на чу­ла го­лос Зосі, го­лос чо­ловіка, чу­ла сту­кан­ня ча­рок, ножів, гур­кан­ня две­рей.

- Господи! візьми ме­не до се­бе! Вся ду­ша моя бо­лить, - сти­ха про­мов­ля­ла Га­ня ниш­ком до се­бе.

Гості роз'їха­лись вже, як дніло над­ворі, а Га­ня потім цілих шість неділь не вста­ва­ла з пос­телі. До неї при­хо­див док­тор, лічив її; навіть навіду­ва­лась Зо­ся з сест­ра­ми, оха­ла, спо­бо­лю­ва­ла їй, та не по­жа­лу­вав її ні ра­зу Ясь, навіть не спи­тав про її здо­ров'я. І по­ба­чи­ла Га­ня, що він був би ду­же ра­дий її смерті.

Перечули й батьки в Нес­те­рин­цях, не втерпіли, та­ки приїха­ли одвіда­ти Га­ню. Ма­ти як по­ба­чи­ла свою доч­ку, так і зня­ла ру­ки до бо­га, а отець Хве­дор вже пе­рес­тав і жар­ту­ва­ти.

- Як бог дасть, що моя доч­ка оду­жає, то я бу­ду по­зи­ва­тись з ва­ми, бу­ду су­ди­ти вас су­дом, бу­ду про­си­ти роз­вес­ти вас.

- За це вам по­дя­кую, - скло­нив­ся Ясь тес­теві, по-ка­ва­лерській цок­нув­ши за­каб­лук об за­каб­лук. - Нам і схо­ди­тись не варт бу­ло, а роз­вес­тись, надісь, і бог велів.

Поїхала ма­ти до­до­му, оп­ла­кав­ши гірки­ми слізьми свою ди­ти­ну; поїхав отец Хве­дор ду­же смут­ний.

- Як ум­ре Га­ня, то я йо­му реб­ра пот­ро­щу києм! - про­мо­вив отець Хве­дор до­ро­гою до жінки.

А тим ча­сом, як Зо­ся гу­ля­ла з своєю ком­панією, Яким Лемішковський не знав, що ро­би­ти, що чи­ни­ти, і про­сив по­ра­ди у от­ця Ми­ки­ти, з кот­рим щи­ро зійшов­ся, як схо­дяться лю­ди од­но­го ро­ду і однієї вдачі.

- Отче Ми­ки­то! По­радьте ме­не, як рідний батько, що мені ро­би­ти з жінкою, з ти­ми дар­моїда­ми, що по­наїжджа­ли до ме­не! Чи пой­ме­те віри, що спо­жи­ли усе бо­рош­но, поїли вже усі ку­ри, гу­си, інди­ки, кач­ки, по­ро­ся­та. Та­ка прок­ля­та за­ве­лась з'їжа, що швид­ко поїсть во­ли, обг­ри­зе мені ву­ха. В ме­не сім'я, в ме­не діти. Тре­ба їх хар­чу­ва­ти, зо­дя­га­ти, час би вже їх і до ро­зу­му до­во­ди­ти.

- Гай, гай! по­жалься бо­же! Вче­ний ти, та не дрю­ко­ва­ний. Піди та ска­жи тим но­са­тим, та кир­па­тим, та пи­ка­тим пан­нам, щоб во­ни йшли з тво­го до­му під три чор­ти або й далі.

- Як же йо­го та­ки та­ке ска­за­ти?

- Отак-таки й ска­жи! Прий­ди та й ска­жи, а ко­ли не пос­лу­ха­ють, про­же­ни їх з до­му, а Зо­сю візьми в ру­ки доб­ре та га­разд, то во­на і не бри­ка­ти­меться, і не справ­ля­ти­ме балів, не тя­га­ти­меться з Се­ре­динським. З те­бе, ба­чу, чо­ловік, як з клоч­чя батіг! Пло­ху­та-чо­ловік, та й годі! ти пло­хенький, мов кур­ча.

- Може, й ска­жу. Піду спро­бую.

- Та ви­пий же для сміли­вості ча­роч­ку.

Яким ви­пив ча­роч­ку доб­ру, та ще й не од­ну. Ба­ба Па­рас­ка зап­рав­ля­ла горілку міцним кал­га­ном.

Прийшов Яким уве­чері до­до­му і зас­тав вже всю Зо­си­ну ком­панію за сто­лом. Лисі па­ничі щось бре­ха­ли; всі ре­го­та­лись. В Яки­ма в го­лові шуміло, він увійшов у ха­ту в шапці. Гості вже зна­ли про йо­го шту­ки, не ди­ву­ва­лись то­му, ще й зну­ща­лись. Зо­ся вже мах­ну­ла на йо­го ру­ка­ми, не підніма­ла на глум та смішки.

- Bon so­ir! - про­мо­вив Яким, здійма­ючи шап­ку і кла­ня­ючись до ком­панії.

Всі за­ре­го­та­лись на ці сло­ва.

- А ви знаєте, що мені ка­зав отець Ми­ки­та?

- А що вам ка­зав отець Ми­ки­та? - пи­та­ли пан­ни. - Ма­буть, якусь нісенітни­цю?

- Еге-ге! де вам нісенітни­цю! Та він ка­зав, він ка­зав… Ов­ва! я й ка­зав от­цю Ми­киті: ну, як же йо­го та­ки так ска­за­ти, та ще да­мам?..

- А ну­те ли­шень, по­тан­цюй­те нам! - жар­ту­ва­ла з ним Лю­ци­на. - А як ба­ба Па­рас­ка там десь тан­цю­ва­ла?

- А Ба­ба Па­рас­ко­вея! Як бу­ла я мо­ло­ди­ця, цілу­ва­ли ме­не в ли­ця! диб, диб на се­ло!

І Яким пе­ред­раж­ню­вав ба­бу так хи­мер­но, що всі за­ре­го­та­лись.

- А не­хай тат­ко по­тан­цює ци­ганської ха­лянд­ри! - про­си­ли Яки­ма йо­го діти, - тат­ко так смішно тан­цює ха­лянд­ри.

І при­ше­ле­пу­ва­тий