Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

ще золото? Він і того, що є, не витратить. І, мабуть, ніколи не зможе покинути цього краю, хоч яка тут спека, хоч які небезпечні ці гори. Не зможе жити вже без пустелі, це його світ… Але тутешній гармидер йому теж осточортів. Він цілі місяці блукав у горах сам-самісінький, тільки з своєю Лізі, і йому було приємніше, аніж серед цих оскаженілих людей, що прагнуть багатства. А тепер ще й з Джімом скоїлася біда, гарний був хлопець, а зіп’ється на ніщо. Пастор уже зійшов на пси, та й не тільки він. І корктаунці стали не ті, що були, як приїхали сюди. Кожен думає тільки про себе і від усіх відгородився. На тих, хто має кращі займанки, дивляться заздрісним оком. Хоч таких небагато, бо долина не виправдала сподівань. Великих знахідок, що за одну мить зробили б шукача багатим, нікому не дісталося. А все ж Мур вважав, що золото десь має лежати цілим шаром. У горі? Воно, певне, з гір спливло в долину за тисячоліття. Спека, дощі, сніги, град, бурі розмелювали камінь і змивали його вниз…

Ці думки не покидали Мура навіть коло роботи. Він хотів поговорити з Джімом та деякими корктаунцями, що теж мали невеликий зиск. Хай до зими працюють на його займанці, а тоді кинуть усе або продадуть гендлярам. Боєр і компанія ще й після них мали б добру поживу.

Семюел Мур стояв, спершись на лопату, і дивився на поближні скелі. Метрів тридцять на них ще можна було зіп’ястись, де по камінню, а де по піску й глині, та й то не всюди; а далі вони майже прямовисною стіною здіймалися в небо, сірі й чорні.

Тієї миті глухий гуркіт струснув повітря, відбився тремтливою луною від скель і покотився долиною. Люди скрізь покидали заступи, відставили сита, повискакували з бараків і наметів. Вони озиралися, питали одне одного, що сталось, перегукувалися. Всюди стояв гомін — на вулиці, на займанках.

Мур побачив, як ліворуч, далеченько від нього, знялася хмара сірої куряви. Вона поволі й тяжко піднялася вгору по скелі і ліниво розпливлася латками серед каміння. Кілька чоловік уже побігло в той бік. Семюел рушив і собі за ними: однаково через ті кляті думки йому не дуже працювалося.

Бренкер із своїм рудим помічником теж вийшли з канцелярії і подалися в тому напрямку. А за який мент туди вже бігли всі, і долиною відразу покотилися найхимерніші чутки. Коли шукачі дісталися до місця вибуху, на якусь хвилину їм аж відібрало мову.

Це було на Жабиній займанці. Сам він скакав, як божевільний, серед наваленого каміння перед вирвою в скелі. І справді там блищало золото! Знову несподіванка, та ще й яка! Ті, що стояли ближче до вирви, аж поблідли. Тоді їм передалося Жабине шаленство, вони й собі застрибали, закричали, перебиваючи один одного.

Жаба показав їм, де лежить золото! Жаба, старий шукач, добувся до нього! Як завжди, щастя його не зрадило. Він не бабрався і не визбирував по зерниш, як вони, а нишком роздобув динаміт і висадив скелю. Тепер вона лежала перед ними, поколена на більше й менше каміння, а одна брила була з центнер завважки. І всюди мерехтіли тоненькі жилки: золото!

Чи це була жила? Чи тільки гніздовина? Чи відгалуження жили? Мур схвильовано поплескав Жабу по плечі й поздоровив його. Потім ступив до вирви завглибшки метрів зо два й оглянув її. Тут теж мерехтіли й полискували жилки, але вже дрібніші. Він обернувся до Жаби:

— По-моєму, гніздовина, га?

— Мабуть, так. Напевне гніздовина. Я теж роздивлявся. Але не якась там випадкова! Гора понадгризувана, гляньте, кожному видно, золото всюди є, а тут весь камінь, ним помережаний. Га-га-га, я висадив самородок!

Жаба аж засапався. Він усе вистрибував, обличчя йому сіпалося.

Шукачі роздивлялися на скелю, прилеглу до займанки. Жаба подовбав її в багатьох місцях і ось тут натрапив на цілий скарб. Вони заглядали в кожну заглибину.

— Чого ви там не бачили? — крикнув Жаба. — Ось сюди гляньте, сюди!

Він штурхнув ногою великий уламок кварцу, і шукачі тільки тепер придивилися до нього. Кілька чоловік узялися й перевернули важку брилу; з другого боку блищала велика, як людська голова завбільшки, жовта пляма — щире золото. Проти неї верхні жилки були просто дріб’язком. Оце то гніздовина!

Мур уважно оглянув брилу з усіх боків, навіть обстукав її.

— Ну що? — спитав Жаба.

— Гадаю, що тут кілограмів сім—десять золота, — сказав Мур.

— Якраз стільки, Семе, — погодився Жаба. Він повідштовхував копачів, що товпилися навколо. — Гайда звідси, голото, піскориї нещасні! Я працюватиму, хочу пересвідчитись, чи добре в Сема око! Увечері в Доротеї я вам скажу, скільки його там, а тоді три дні питимемо на мій рахунок!

Шукачі зареготали й розступилися. Він зараз же почав розтовкувати брилу, щоб визбирати з неї золото. Люди, сповнені нової сили й нових надій, теж розійшлися по своїх займанках. Серед тих, що приходили дивитися на Жабине золото, були й Боєр з Ронні.

Того ж таки дня пополудні більшість копачів почали довбати скелі. Весь порох у долині був протягом одної години розпроданий за скажену ціну. Шукачі намагались роздобути динаміту. Знайшлися такі, що вже поїхали по вибухівку в місто. Зчинялися суперечки й сварки. Шукачам, чиї займанки прилягали до скель, було добре. Але ті, що копали посеред долини, теж полізли на схили, заявивши, що то нічия земля. Доходило до лайки й навіть до бійки, тож Бренкерові та його помічникам було досить мороки.

Як він мав їх мирити? Займанка — це займанка, а гора — це гора. Вони запаколювали свої займанки, починаючи від схилів, отже, гора була нічия. Шукачі розділилися на два табори, власники займанок посеред долини були за Бренкера, а ті, що попід скелями, — проти нього. Бренкерові вже в голові стояв туман, такий густий, як та хмара куряви на Жабиній займанці, з якої все почалося.

Одні шукачі лазили по скелях і лупали їх, де хто бачив, а камінці й грудки