Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

шеврових чоботях, з напужиною пір'їною на зеленому капелюсі. За плечима на новому ремінці висіла гвинтівка.

— Ви теж на полювання? — запитав я.

— А чому мені не піти? — здивовано глянув на мене Сміт. — Вже й так остогидло цілими днями вилежуватись у холодку.

— Невже? — посміхнувся я. — А ви пам'ятаєте, що я вам колись казав?

— Що ж ви таке казали?

— А те, що тубільці йдуть на роботу залюбки, бо без праці життя перетворилося б на пекло.

— По-перше, мисливство не праця, а розвага, — заперечив Сміт, — а по-друге, навіщо нам знову сперечатися? Та й настрою хорошого псувати не варто.

Він і справді був у доброму гуморі і до самого майдану безтурботно щось насвистував і жартував.

— Чудний пакегі, — шепнув мені Боамбо. — Пам'ятаєш, ти якось казав мені, що в своїй країні його вважали дуже сильною людиною. Цс правда?

Я ствердно кивнув головою.

— Коли так, то в його країні люди зовсім нікчемні.

Зінга нещодавно казала мені те саме. Отже, її батько також робив висновок про людську силу, дивлячись на 'язи, а не на багатство.

Люди з усіх кутків села прийшли на майдан. Лунали збуджені голоси, кожен поспішав, тільки старі та діти сумно стояли збоку, шкодуючи, що не можуть узяти участі в такому великому святі.

Коли мисливці зібралися, Боамбо вийшов уперед, змахнув рукою, і всі, розтягнувшись довгою низкою, пішли до лісу. За мисливцями йшли жінки, перекинувши через плечі торбини, повні таро, ямсу, бананів, посуду.

Стежка вела все глибше й глибше в ліс. Тут дерева були ще товщі й вищі, переплетені густою сіткою ліан. Ліани пообкручували стовбури й гілля до самих вершин, звідти перекидалися на інші дерева або звисали до землі. Це були справжні джунглі. Кілька разів нам довелось переходити вбрід холодний прозорий струмок, що змійкою звивався на нашому шляху. Довкола нависла парка півтемрява, хоч день був сонячний. На листі рясно блищала роса. Високо над нашими головами з гілки на гілку стрибали прудкі гібони. Неприємно верещали зелені й жовті папуги, але тубільці не звертали на них уваги.

На вершину гори ми дісталися тільки ополудні. Над нами знову з'явилось яскраве сонце, і спека стала нестерпною. Мисливці сіли у холодку під деревами перепочити й підкріпитися. З високої верховини відкривалася на півночі велична панорама океану, а на півдні зеленіла широка долина, перетята навпіл повноводою річкою. Тубільці називали її Коломоною, що зангською мовою означало «спокійна й велична». Вона й справді була така. Витікаючи десь на західному кінці острова, Коломона вбирала в себе багато струмків і струмочків, що збігали з навколишніх схилів, і неподалік од Каліо впадала в океан. Вздовж обох берегів, порослих густою зеленню, не видно було жодного селища. Очевидно, долина була незаселена.

— Райська долина, сер! — вигукнув Сміт.

його захоплення здивувало мене. Я думав, що плантатор уже давно втратив чуття прекрасного. Але, наче навмисне для того, щоб розвіяти мої сумніви, він раптом додав:

— Ви знаєте, сер, яку тут плантацію можна було б розбити! Аби оце зараз хоч десяток тракторів!..

– І сотню рабів, — вставив я, але плантатор, захоплений своїми думками, не почув.

— Не одну сотню гектарів можна відвести під сади, — мріяв Сміт, — і не менше — під цукрову тростину. А ще коли б і труби цукроварні задиміли… Ех! У мене аж мороз поза шкірою ходить, як гляну, яке тут багатство пропадає даремно. Візьміть хоч би оці водоспади. Скільки енергії приховано в них, скільки лісопилок і деревообробних фабрик могли б вони приводити в рух!..

— А кому належатимуть плантації та фабрики? — запитав я.

— Звичайно, тому, чиї будуть машини, — відповів Сміт.

— А що тоді буде з тубільцями? Нахмурившись, плантатор махнув рукою:

— Не турбуйтесь, кожен з ваших тубільців матиме все необхідне. Кілька бананів і таро щодня — цього з них цілком досить.

— А все інше, перетворившись у золотий струмок, потече до сейфів містера Сміта, чи не так?

— Ви завжди доскіпуєтесь до кінцевих наслідків, — докорив мені плантатор. — Ну, гаразд, будемо говорити про цей самий золотий струмок. Чому б мені або комусь іншому не скористатися з цього, якщо у тубільців не вистачає на це глузду? Ви тільки уявіть собі, яке тут може рости какао, кава, який запашний чай! А тикове дерево в будівництві не має собі рівних. Або візьміть кокосові пальми, про які ніхто не піклується. На них гронами звисають мільйони фунтів стерлінгів, і якщо комусь пощастить їх зірвати, він зробить людству велику послугу, запевняю вас.

— Чому «комусь», а не «всім»? — запитав я.

— А хто це такі «всі», сер? Чи не дикуни, бува? Так вони ж нічого не вміють робити, ви ж самі бачите.

— Навчаться, не турбуйтесь.

— Водити трактори? Не смішіть мене, сер.

— Не тільки трактори, а й літаки. Ви бачите, чого добилися внуки російських кріпаків? Вони перетворили свою землю в квітучий сад…

— Я вас розумію, — перебив мене Сміт. — Ви натякаєте на соціалізм.

— Не натякаю, а кажу відверто. Тільки соціалізм може перетворити цей острів у квітучий сад, де всі працюватимуть для загального добра.

Сміт встав і, глянувши на мене звисока, процідив крізь зуби:

— Фанатик!..

І перейшов під інше дерево.

«Вовк линяє, але норову свого не міняє», — подумав я. Привал кінчився, і наш караван рушив далі. Тепер стежка весь час кружляла на полонині. Тут було багато галявин, укритих високою травою аланг-аланг, траплялися і товсті крислаті дерева, листя яких під час посушливих зимових місяців опадає. Стрімкі південні схили, на яких погано затримується вода, поросли ксерофітними лісами, місцями непрохідними через гущавину та гострі шпильки. Ми