Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

наче малюк улюблену іграшку. Чому «наче», Марго? Ти і є його улюблена іграшка. - Ой, будь ласка, не починай з самого ранку! Телефон настирливо вимагав уваги. Я потрусила Костянтина за плече:

- Костю, випусти мене! Ко-о-о-стю! Можеш не прокидатися, просто забери руки, будь ласка!

Він пробурмотів щось незрозуміле, різким рухом сів у ліжку, нахилився до нічного столика і, не звертаючи на мене жодної уваги, взяв слухавку:

- Алло! А-а-а, Олексій! Здрастуй, здрастуй… Щось ти раненько сьогодні. Так, вона тут. - Він простягнув слухавку. - Це тебе.

- Не може бути! - Якби погляди вбивали, він би був уже мертвий. - Здрастуй, Альошо. Щось сталося?

Костянтин відкинувся на подушки і уважно слухав.

- Привіт, Марго! У нас проблема. Вчора дзвонив Данаїс. З Бонна. Йому якось вдалося вибити контракт зі «Сталкером». Вирвав його з-під носа у наших вельмишановних клієнтів. Уяви собі пику першого віце-директора «Тріади», коли він дізнається, що «Континенту» пощастило…

Я перебила його:

- Потім уявлю. В чому проблема?

- Данаїс летить сюди з двома представниками «Сталкера». Невеличкий дружній візит. На один день. А персональний секретар-референт Данаїса вийшов з ладу. Якась нова форма грипу. «В'єтнамка», «іспанка», чорт її знає. Коротше, перекладати доведеться тобі.

- Коли вони прибувають?

- О дев'ятій. - Я вхопила руку Костянтина, намацала годинник, повернула до себе. Сьома година.

- Вибач, Марго. Я телефонував тобі вчора до третьої ночі, щоб попередити, проте тебе не було вдома.

О, так. Мене не було. Я розважалася за повною програмою.

- Нічого страшного, Альошо.

- О дев'ятій в аеропорту. Зможеш?

- Звичайно.

- Я чекатиму на тебе біля входу. До зустрічі.

- До зустрічі. - Я поклала слухавку і повернулася до Костянтина:

- Слухавку в цьому домі беру я. Це ясно?

- Угу. - Він усміхнувся, взяв зі столу пачку цигарок, підвівся. - Брати слухавку не можна, палити у ліжку не можна, ходити голим не можна. Це не квартира, а концтабір, дівчинко.

- Неправда, Костю. На вікнах немає ґрат, двері одімкнуті, і тебе ніхто не тримає силоміць.

Я пішла у ванну, причепурилася, зодягнулася, приготувала сніданок. Костянтин їв швидко, проте не жадібно. Тваринна грація великого хижака.

- Я й гадки не мав, що ти вмієш так смачно готувати, Марго. Тобі подобається куховарити?

Я подивилася на нього над чашкою з кавою:

- Якщо є для кого.

Він усміхнувся і ніжно погладив мене по щоці. Спільні сніданки - небезпечна річ. Зранку ти сонна і беззахисна, повністю відкрита довкіллю. Ти сідаєш за стіл з іншою людиною, і ви їсте від одного хліба, п'єте з одного глека, єднаєтеся через їжу. Стародавній ритуал. Давніший за причастя.

- Ти нічого не їси, крихітко.

- Не хочеться зранку.

Костянтин нахилився і поцілував мене:

- Нічна людина?

Я поцілувала його у відповідь.

- Скоріше, сутінкова. Котра година?

- Пів на дев'яту.

Я підвелася:

- Мені треба йти.

Він здивовано глянув на мене:

- Так рано??

- Данаїс з делегацією приїжджає о дев'ятій. Треба зустріти.

- Коли ти повернешся?

- Не знаю.

Костянтин підійшов до вікна і проказав, не обертаючись до мене: - З Ігорем, моїм водієм, ти вже знайома. Він чекає на вулиці. Від сьогодні - твій водій.

А це ми ще побачимо. Я мовчки вийшла з квартири.

Біля під'їзду у червоному ніссані сидів Ігор. Він привітався. Я кивнула і пройшла мимо. Водій не здивувався, мабуть, Костянтин підготував його до моїх вибриків.

Я йшла тротуаром, він повільно їхав за мною вулицею. Так ми дісталися до метро. Ігор залишив машину на стоянці і пішов за мною, відстаючи кроків на десять. У мені поволі закипала лють. Теж мені, гра у детективів. Як там, в Еда Макбейна? «Він став моєю другою тінню»?

Ну що ж, грати, так грати!

У метро я не купувала ні жетона, ні абонементного проїзного, а, лагідно всміхнувшись черговому, спокійно пішла до входу. Він наздогнав мене на півдорозі і вхопив за плече:

- Гей! Куди це ти без жетона?

Я закліпала віями, вдаючи здивування:

- Якого жетона?

Міліціонер розвів руками:

- Ну ви тільки подивіться на неї! Ти що, вчора на світ народилася? Забула, що за вхід у метро платити треба?

Я подарувала йому найніжнішу з моїх усмішок:

- Так. Вибачте.

Він аж почервонів від обурення:

- Не «Вибачте», а штраф! Двадцять гривень!

За спиною міліціонера виросла постать Ігоря.

- Що сталося?

Я підбігла до нього:

- Ігоре, ти дуже доречно! Уяви собі: я порушила закон і мене штрафують! Ти не позичиш мені двадцять гривень?

- Звичайно. - Він витягнув гаманець.

Я представила Ігоря:

- Мій охоронець, водій і час від часу найманий вбивця. Я саме хотіла вас попрохати, щоб ви подивилися, чи нема його в розшуку. - Не чекаючи на відповідь міліціонера, я швиденько розвернулася і стрілою побігла до електричок.

Проїхавши одну станцію, я вийшла на поверхню, взяла таксі і дісталася аеропорту за п'ять хвилин до дев'ятої. Альоша чекав на мене у новенькому «Рено». Цікаво, Данаїс подарував чи інший лагідний дядечко?

- Привіт! Я не спізнилася?

- Ні, літак саме прибуває.

- До речі, тебе тут запитували.

- Хто?

Він вийшов з машини.

- Он той чоловік у сірій сорочці. Бачиш? Біля третьої колони ліворуч. - Я подивилася у тому напрямку. Біля входу до аеропорту стояв