Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

Федір підійшов, сів біля нього на нари. Дістав зім'яту сигарету, гостинець того ж таки Дайма, чиркнув сірником. Жовте слабеньке світло впало на його зосереджене обличчя. Андрій спостерігав, як сходяться на переніссі Федора розкрилені брови, як грає в його замислених очах мерехтливий вогник сірника, і мовчав. Чекав, поки припалить. Але Крайніченко не поспішав. Уже вогонь підібрався до пучок, а Федір усе розминав у пальцях сигарету.

— Припечете руку, товаришу майор, — сказав Добривечір.

— Ось що, хлопці. Не називайте мене майором. Може, воно і обійдеться, але про всяк випадок буде краще, коли вони менше знатимуть про мене.

Микола підвівся, відчуваючи, що Крайніченко має сказати щось важливе.

— Мене звуть Федір Краєв, рядовий, так я був записаний у Моосбурзі. Зустрілись ви зі мною в арбайткоманді на лісосіці. Про все інше — ні пари я уст. Зрозуміли?

— Я все оце хочу вам сказати, — Андрій сів на нарах. — Ще коли той «землячок», трясця його матері, пригощав нас, я подумав: а чи не він стріляв тоді в барона? І потім, коли вони оглядали туристяк, їх чомусь цікавили тільки підвали. Я так думаю, коли людина платить за щось гроші, то вона вже обмацає його з усіх боків. А вони на другий поверх навіть не піднімалися.

— Так, — підтвердив Микола. — Я лежав на другому поверсі. Туди ніхто не заходив, аж поки ми поїхали.

— Так от я й кажу, а чи не шукали вони в підвалі тих?..

Федір несподівано затис йому долонею рота. Андрій не встиг здивуватися. В дверях забряжчав ключ.

— Про це ні слова, хлопче, ніде і нікому. Зрозумів? А особливо про те, що ми бачили біля печери…

Федір підвівся, і тієї ж миті в камері спалахнуло світло. Рипнули іржаві завіси. До камери зайшов наглядач.

— Хто з вас Павло Петрович Соколов? — звернувся він до них поганою німецькою мовою, що одразу видавала в ньому англійця.

— Я, — відповів по паузі Андрій.

— На допит. І ви теж виходьте, — кивнув він Тегарту й Дервілю.

— Нас теж на допит? — запитав гасконець. — Але все, що ми могли розповісти цікавого, сер, з нас викачало гестапо.

Наглядач глипнув на нього недобрим оком, цвіркнув крізь зуби і знову заворушив нижньою щелепою, наче бугай, що пережовує жуйку.

— Ну, давай, ворушись! — несподівано гаркнув він, грубо хапаючи гасконця за комір.

— А я чув, американці — народ вихований, — промовив Тегарт.

— І дуже ввічливий, — додав Франсуа Дервіль, скосивши на Вольфа очі.

Наглядач хотів було жбурнути Франсуа до дверей, але рука його несподівано вперлась у груди Федора Крайніченка, що ніби з-під землі виріс перед американцем. Наглядач не повів і бровою. Дивився деякий час на Федора байдуже, ворушив важкою неголеною щелепою. Потім рука наглядача ніби сама собою стрибнула назад і повисла в повітрі, немов туго натягнута струна. Федір встиг відхилитися. Наглядач промазав. Він перестав жувати і дивився на Крайніченка з тупою цікавістю. Потім підпустив гасконця і спокійно показав великим пальцем правої руки на двері. Всі троє вийшли з камери.

У кабінеті слідчого панував морок. Пучок світла від лампи надав на якісь папери, притиснуті до стола кістлявими, вкритими рудим ластовинням руками. Обличчя американця не можна було розгледіти, воно розпливлося в темряві. Лампа повернула гнучку шию до Андрія. Хлопець примружився, світло засліпило йому очі. «Забавляється», — думав Андрій. Голос, глухий, сонний, запропонував підійти ближче. Хлопця вразила досить чиста російська мова. Хто ж це говорить? Захотілося глянути на нього.

— Ім'я? Прізвище? — запитує голос із темряви.

— Андрій Гаркуша.

— А Павло Соколов хто такий?

— Він помер. У Дахау.

— А навіщо тобі знадобилося його прізвище?

— Щоб жити, — відповів Андрій, спостерігаючи, як кістлява рука швидко дописала в картці: «Він же Андрій Гаркуша».

— Може, в тебе є ще які клички, давай запишу?

— Нема в мене ніяких кличок. Гаркуша — це моє справжнє прізвище.

Андрій дивився на проворні пальці слідчого, і йому здавалося, що вони належать не власникові сонного голосу, а комусь іншому. «Якого чорта він ховає обличчя, ніби боїться, що я його впізнаю».

— Росіянин? — запитав по паузі слідчий.

— Українець.

— Народження?

— Двадцять шостого року.

Запитання одне за другим вилітали з-за лампи, спокійні, монотонні, ніби вони зовсім не цікавили слідчого. Андрій відповідав, а сам не зводив очей з дописаного в картці: «Він же Андрій Гаркуша». «А звідки поліція знає, що в мене було прізвище Соколов?» — думав хлопець і раптом згадав. Соколовим Павлом Петровичем називав його, вітаючись, Франсуа Дервіль, коли вони зустрілися в гаштеті. Ті два «попутники», мабуть, теж чули. Тепер ясно. «Землячок» і тут подбав про нього.

— Так ти кажеш, утік з робочої команди, приписаної до табору Ебензе?

Андрій підтвердив.

— Сам тікав?

— Ні, нас було п'ятеро.

— Хто? — пальці схопили товстого «паркера», приготувавшись писати.

— Пшигодський, Прічард, Микола Добривечір і я…

— Це тільки четверо.

— П'ятим був Петро Родіонович Яровий, його вбили під час втечі.

— Хто такий Прічард?

— Американський льотчик, збили над Мюнхеном у сорок четвертому.

— А де він тепер?

— Не знаю. Вони з Пшигодським вирішили іти до Італії.

— Ну, а з Краєвим де зустрілися?

— Я вже казав, зустрілися в горах, на лісосіці. До команди він прибув тижнів за два перед тим, як ми мали