Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— Хай показують! — У чорних очах Стефи блиснула злість. Накинула на голову подаровану Туром хустку й вибігла з хати.

Панотець Феоктист схилив важку голову на руку. Чи то від горіхової, а чи від болю, що давно вже гніздився в старому серці, попливло йому перед очима. «Віддячили-сьме, пане-друже… Сина під кулю відправили, а самі вже тікаєте, холера б вас забрала. А Стефка вся в матір, та теж була на гулі скора… А що як забере Тур її з собою, з ким лишуся? Самотня старість. Хоч з мосту сторч головою… Ніхто води не подасть, доброго слова не скаже. Ото доборолися, панотче, до самого краю. Поки ще при церкві, нема коли про старість думати, а далі… Що далі буде з тобою, чоловіче божий?»

У передпокої почулися кроки, і до вітальні увійшов Максим.

— Слава Ісусу… — тричі перехрестився на образи і поцілував попові руку.

— Навіки слава…

Так, поза всяким сумнівом, це був радист Тура, син голови Калинівської сільської Ради. Панотець вийняв із шафи і поклав на стіл загорнуті у чисту ганчірку радіодеталі. Хлопець присів до столу, заходився перебирати конденсатори, роздивлятися до світла радіолампи.

— Там усе, що просили, — сказала од дверей Стефа.

— Ні, не все… Я просив три по шість тисяч, а бачу два.

— Бути цього не повинно, — вона кинулася до шафи і за якусь мить уже простягала йому зелений, довгастий, з вусиками для припаювання конденсатор. — Ось… Закотився… Візьміть. Андрій загорнув у ганчірку і заховав до кишені радіодеталі. Потім підвівся. — Дякую вам, панотче, і вам, Стефо, за допомогу. Від себе дякую і від пана провідника. Він просив передати вам щирі вітання….

— Як він почувається? — запитав отець Феоктист. — Як його рана?

— Нівроку, скоро бігатиме… Головне — кістка ціла.

— А як же це сталося? — запитала Стефа.

— Я при тому не був… Я саме за його наказом повів на дорогу ту божевільну. Коли чую, постріли, а потім граната гухнула. Я кинувся бігти назад, до хати. Аж бачу, пан провідник шкутильгають мені назустріч і кажуть… Орест забив Енея і Лиса. Я так зрозумів, що те сталося під хатою, у повітці… Тур жбурнув туди гранату…

— А потім? — спитала Стефа.

— Потім я перев'язав йому ногу, вирізав милицю, і ми пішли…

— Я зв'язкова надрайонного проводу, — мовила Стефа, — то маю знати усе. Тут вашим провідником цікавилися достойники Кужіля, але після того, що з вами сталося на Дідовій Буді, не знала, що їм казати.

— Коли ще поцікавляться, скажіть, що все залишається, як було домовлено… І час, і місце. Може, десь через тиждень, як загоїться нога, Тур вийде на зустріч. Ну, я пішов…

— Так швидко? — вихопилось у Стефи. — Та, може б трохи відпочили. Не хвилюйтесь, у нас тут тихо… А я ти часом яєчню на салі… Свіжиною розжилися… Га?

— Давно не куштував свіжини, — замріяно мовив Андрій. — Уже забув, як вона й пахне…

— Ну, то посидьте трохи, я зараз…

— У нас і чарка знайдеться, — закинув панотець.

— Дякую… Але мушу йти. Дорога далека…

— То заждіть хвильку, я вам із собою… — Стефа метнулася до комори. Панотець налив Андрієві чарку.

— Випийте, сину мій, та закусіть шкваркою. Андрій вирішив, що далі відмовлятися не варто, а то ще викличеш підозру. «Піп і так щось скоса поглядає. Мабуть, не той дух від мене після лазні».

— Дякую, панотче… Ваше здоров'я.

— Доброго здоров'я пивши. Закусіть, бо горіхова… вона в голову б'є. Ви скажіть мені, поки дочки немає, як він загинув?

— Хто? — ніби не здогадуючись, про кого питає піп, сказав Андрій.

— Та син мій, Ігнась… Полковник Еней… Я бачу, ви не все говорите, але мені можна, я ж батько…

— Бачить бог, — Андрій перестав їсти, обтерся і, дивлячись на образи, додав: — Я при тому не був. Я навіть мертвим Енея не бачив… Але пан провідник казали, що Орест застрелив його з карабіна.

Увійшла Стефа з добрим клумаком їстівного. Взял з шафи карафку горіхової, засунула у мішок.

— Тут на тиждень вистачить, а потім я ще принесу.

— Не треба, не ходіть, — вихопилось у Андрія.

— А чому? — звела тонкі брови.

Андрія кинуло в піт. Треба було не гаючись викласти якусь переконливу причину, а в голові — жодної пристойної версії. І наперед ніхто про те не подумав, а знали ж, що Стефа до Тура рватиметься.

— Може, пан провідник не хочуть мене бачити? — запитала з хвилюванням, сама того не підозрюючи, що своїм запитанням допомагає гостеві вивернутись із скрутного становища.

— Та ні… На тому тижні, казав, підемо до Довгого.

— Боронь боже! — скрикнула Стефа.

Тепер уже настала Андрієва черга питати чому.

— Взяли Довгого! Штахет прийшов… Не ходіть туди!

— Спасибі, Стефо, що попередили… Ой, засидівся. Мені ще скільки паяти… Бувайте, дякую за хліб-сіль.

Андрій перехрестився, схопив клумака з провізією і подався з хати. Стефа вийшла слідом. У сінях зупинила.

— Заждіть, я собаку припну.

Потім, біля воріт, зашепотіла гаряче, пристрасно:

— Максиме, голубчику… Перекажи йому, що я згодна. Що вже й з батьком говорила… Що… Ну, та він знає, про що йдеться. Скажи, на тому тижні в п'ятницю, як пошту заберу, так і до вас, за Сонне озеро. Ну, ходи з богом…

Андрій пірнув у темряву, а вона ще довго стояла біля хвіртки. Вже з околиці поглянув назад — мріє коло попових воріт її квітаста хустка. Пробіг поза