Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

— Бачиш, яка я, — промовила, нарешті, торкаючись до своєї щоки, — у мене волосся світле, й шкіра теж. Не те, що у всіх у Кхаабрі. Це я в маму вродилася. Її родина сюди перебралась із самої півночі. Її батько, мій дід, теслював, його мали за гарного майстра. Я його не пам'ятаю — він помер, коли я була зовсім крихітною. А мама в нього єдина дочка. Вона красуня, — дівчинка гірко зітхнула, — так усі завжди казали. Волосся золотаве, очі сині-сині… І струнка, й молода, як дівчина, хоч їй уже майже тридцять… От через цю її красу все погане й трапилося.

— А… що погане? — не зрозумів Інтар.

Ола побарабанила пальцями по колінах:

— Наприкінці минулого літа до нас один торговець почав наїжджати. Багатий. Поважний. Спочатку один раз з'явився за горщиками-мисками, потім — знову, за глечиками великими, потім — за дрібними, а потім… потім знову. І знову. І знову. Начебто йому сотню воїнів прогодувати треба… І начебто вони посуд щодня б'ють, після обіду. Він приїжджав часто, особливо, коли мама бувала в крамниці замість батька, й завжди що-небудь купував. Я теж там крутилася часом і бачила, як він із мамою говорив… Разів зо два передавав їй якісь згортки. Вона їх ховала під підлогою у своїй кімнаті. І, — Ола знову затнулась, — я… Одного разу забралася туди й подивилась. Там було намисто із зеленими камінчиками. Гарне… — дівчинка знову зітхнула. — Я його приміряла навіть, біля дзеркала покрутилася трішки. За цим мене мама й застала. Я думала, вона розсердиться, а вона обійняла мене й попросила нікому не говорити про це намисто, якщо я її люблю, особливо батькові. Що це, мовляв, подарунок від тітоньки. Я кажу: «А що за тітонька така?» А вона мені: «Тітонька, дочка батькової сестри, від діда мого нещодавно приїхала на великому кораблі… Багата вона, й ось вирішила рідню свою розшукати… І хоче неждано всіх потішити».

— І ти повірила?! — обурено вигукнув Інтар.

— А ти б мамі рідній не повірив?! — й собі скрикнула дівчинка зі слізьми в голосі.

Хлопчисько подумав і кивнув. Вона ж домашня зовсім, життя не бачила. Якби він так жив, повірив би, точно.

— А потім?

— А потім, півроку тому, все відразу стало погано, — швидко промовила Ола, — тому що мама пішла на базар і не повернулася. Ні вдень, ані ввечері. Батько перелякався, шукати кинувся… Не знайшов. Ми не спали цілу ніч, я плакала… А наступного ранку прийшов слуга того торговця, приніс торбинку з золотом і листа… Батько, — а він грамоту знає, і я знаю, у нашій родині так здавна повелося, щоб усі грамоти навчені були, — прочитав, позеленів, листа розірвав, а гроші в обличчя цьому слузі пожбурив… І пішов у дім. Той гроші позбирав і сам забрався. Я за батьком кинулася: «Що, — запитую, — сталося?» А він… — дівчинка здригнулася, згадуючи, — він каже: «Лихо». Я: «З мамою?» — тому що тільки про неї одну й могла думати тоді. А батько мене обійняв і каже: «Твоя мама від нас пішла». Я сторопіла: «Куди?!» А батько: «Туди, де їй буде краще жити — так вона вирішила». Я запитала, що значить краще. А батько відповів: «Багатше. А ми з тобою їй не потрібні. Нема в тебе більше мами»…

Голос Оли затремтів, вона замовкла. Інтар теж принишк. Отакої… Ну й баба: взяла, від живого чоловіка й дочки до іншого пішла.

— Це, виходить, вона в домі у того торговця? — запитав він трохи згодом.

Ола кивнула.

— Пан Аффар Мен-Ридж, так його звуть. Він торговець лісом — закуповує та перепродує ліс для будівництва кораблів, — вона помовчала. — Батько довідався, де він живе… Ходив туди… Він… Він звелів мені забути про маму, а сам не зміг… Таке легше наказати іншому, ніж виконати самому. Знаєш, — Ола обхопила руками коліна, — його начебто підмінили. Став похмурий, мовчав усе. А потім я… Я розповіла йому про ті коштовності. Він перевірив схованку під підлогою, але там їх уже не було — мама їх забрала. Тільки батько мені однаково повірив, і навіщо тільки!

— А чого так? — здивувався хлопчик.

— Тому що він мовби збожеволів, — дівчинка дивилася прямо перед собою. — Він почав купувати коштовності. Спочатку срібло. Потім золото з каменями. І він їх носив кудись. Я не знаю, куди, але думаю, що знаю. Носив. Приходив назад, день-два сидів удома, підхоплювався на кожен стукіт, на будь-який звук кроків… Дивився у вікно. І знову йшов і знову купував коштовності. Він показував їх мені. Принесе, бувало, і запитає — гарні, га? Матері б сподобалися? Я… Мені страшно було… Я одного разу почала просити його, щоб не робив так більше, не розоряв нас — а він ударив мене, крикнув: «Що ти розумієш, дівчиську!» — і пішов. Він перестав працювати, перестав торгувати… — вона судомно схопила повітря ротом і замовкла.

— А як же ваші друзі з Гільдії? — знову здивувався Інтар. — Не втрутилися?

— Кому було втручатися? Всі близькі друзі в нас у Фахмі залишилися, а тут просто добрі знайомі. Їм же не скажеш: «Дружина пішла до іншого заради багатства». От якби вона вмерла… Я хотіла, хотіла, щоб вона вмерла! — вигукнула Ола, стискаючи кулаки. З її очей бризнули сльози. — Я хотіла, щоб у мене була гарна мама, мама на небесах, добра, справжній янгол! А не гуляща дівка! — злісно вигукнула дівчинка останні слова і заридала.

Інтар обережно погладив її по плечах.

— Ет… — тільки й промовив.

Ола витерла сльози, судомно схлипуючи, змусила себе припинити плач.

— Думаєш, я через неї плачу? Зовсім ні! Я через батька, мені за нього страшно! Він же… він же в борги заліз, у величезні, щоб тільки ці коштовності кляті купувати! Приніс щось таке, чому я й назви не знаю! Все сяє, переливається… Показав і відніс. Повернувся без нього, знову чекав-чекав… А потім застудився, тому що цілий вечір біля розчиненого вікна просидів, а