Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

― Щоб підтримувати чоловіка, жінці не потрібне філософське мислення, — резонно зауважує Дайта.

Квапливо погоджуюся. Отак завжди: скажеш щось, не подумавши, а потім не знаєш, як вирулити із ситуації, яку сам спровокував. Можна подумати, я тільки про те й мрію, щоб жити в одній хаті із Сократом у спідниці. Навіть жартома не варто дорікати жінці. Надто — жартома.

― Шкода, що Платон не записав жодного Сократового діалогу з дружиною, — висловлюю щирий жаль.

Подумки повертаюся до Андре Мальро. Може, в ньому говорить синдром переможця? Дайта перехоплює цей сигнал. Цікавиться:

—І чим же визначається синдром переможця?

— Короткою пам’яттю.

Американець Корі Робін написав: «На відміну від тих, хто програли, чия поразка слугує їм постійним нагадуванням про їхню невинагороджену жертву, принесену в боротьбі, переможці страждають на забудькуватість. Забувши про тяготи і битви, вони тужать за її громом. Ми почувалися живішими, волають вони, ніж зараз, в обіймах комфорту».

Дайта робить замислене лице.

— Це сучасний американець?

— Так. Книжка називається «Страх. Історія політичної ідеї».

— Мені здається, сучасні американці надто відірвані від решти світу, аби робити такі узагальнення.

— А мені думка Корі Робіна сподобалася.

Ось як він її розвинув: «Хоча переможці нарікають на гальмування після перемоги, істинне джерело їхнього невдоволення — розчарування. Перемога змушує переможців побачити, що добро, за яке вони билися, виявляється заплямленим і тьмяним, що земля обітована здалеку видається кращою, ніж зблизька. Можливо, саме тому Господь не дозволив Мойсееві зійти з гори Нево: якби він увійшов у Ханаан, там би його, могло статися, чекало розчарування. А так і переможець, і переможений приводять до єдності в розумінні єдиного — ми билися за порожнечу…».

― Тоді вже назви роман — «Між перемогою й поразкою», — радить Дайта.

— Непогана ідея, — хвалю її й веду далі: — Пам’ятаєш фільм «Біле сонце пустелі»? Солдатика, Петруху…

— Гюльчатай, відкрий личко?..

— Так-так. — Активно киваю. — Для чоловіка війна приваблива, як незнайома жінка. Принаймні, з жінкою в нього асоціюється зовнішній образ війни. У всьому, що стосується війни, чоловік виявляє себе, м’яко кажучи, не цілком зрілим він поводиться, як пацан. Його уява малює всі можливі жіночі зваби війни. Проте чоловік не тільки дає волю фантазії, він прагне пізнати війну… «Гюльчатай, відкрий личко». І якогось разу це трапляється. Паранджа піднімається… а під нею — здоровенний бородатий дядько, який відбирає в невдатного солдатика гвинтівку й прохромлює сараку його ж багнетом.

— Отже, правда, що у війни не жіноче обличчя? — пожвавлюється Дайта, ніби їй вдалося відвести від себе підозру в потуранні космічному злу.

— Так, — кажу, — але це виявляється лише після того, як ти залізеш їй під спідницю.

Дайта здивована.

— До чого тут спідниця? Ти ж говорив про паранджу. Наскільки мені відомо, це не одне й те саме. Мені здається, така підміна понять не є коректною.

Жодна із жінок, котрим я спочатку зазирав у лице, а потім залазив під спідницю, не звинуватила мене в некоректності. Радше навпаки: якщо ти вже зазирнув під паранджу (образно кажучи) і хочеш зоставатися коректним, то лізь під спідницю (в прямому сенсі). Суджу із власного досвіду. (Доречне уточнення: наразі йдеться суто про жінок. Жодних відсилань до війни.) Хоча навряд чи Дайта прийме мій аргумент як переконливий.

— Як говорив Андре Жід, щоб знищити війну, недостатньо її викривати. Тому, хоч із якого боку її заголюй — чи це буде обличчя, чи яка інша популярна частина тіла, — ні до чого доброго це не призведе. Усі ці «відкриття» — лише попутні вияви зазнаних моральних травм. Потрібно, щоб чоловіки перестали хотіти війни, як ніхто не хоче старої діви. А поки вони тягнуться до неї, як до молодої безсоромної курви… Обзивають її, зневажають, але тягнуться…

Дайта перебиває мене:

― Якби я була феміністкою, мені твої порівняння не сподобалися б. Вони мені й тепер не подобаються, але якби я була феміністкою, я обурилася б…

― І оголосила б мені війну, — завершую я. — Чи не так?

Дайта робить замислений вигляд, ніби радиться з собою, уявляючи, що вона робила б, будучи феміністкою. Крутить головою.

― Я не стала б так далеко заходити в своїх фантазіях.

Мене це тішить. Вдоволено киваю.

― А тепер запитай мене, чи готовий я до війни?

― Ти готовий до війни з феміністками? — луною відгукується Дайта.

— У тім бо й річ, що ні. — Безпомічно розводжу руками. — Ні з феміністками, ні з кимось іншим.

— Чого ж тоді зариваєшся?

— А це — добре запитання, — кажу я й замовкаю.

Дайта не зводить із мене очей.

— Я знаю, про що ти думаєш. Ти шукаєш відповідну цитату.

Здіймаю догори руки, ніби здаюся в полон.

— Справді, чого я зариваюся? — повторюю запитання. — інша річ, якби я думав, як один із слуг Авфідія, котрий у шекспірівському «Коріолані» сказав таке: «Як на мене, війна — краще; вона — ясний день, а мир — це ніч. Війна живить, веселить, наповнена чутками й вигадками. А мир — ніби сон чи параліч: нудьга, порожнеча, глухота і в’ялість. У мирний час побічних дітей більше родиться, ніж на війні людей гине». Але ж я так не думаю! Та й Шекспір після Другої світової такого вже не напнув би. Хоча тепер трапляються розумники, які кажуть, шр за один рік в Україні на дорогах у детепе гине більше людей, ніж за всі роки Радянський Союз утратив на Афганській війні… Тільки річ у тому, що на дорогах гинуть, бо порушують правила дорожнього руху, а на війні тому, що дотримуються правил війни. Не можна порівнювати статистику нещасних випадків зі статистикою втрат, закладеною заздалегідь…

Перериваюсь. Щось я розбалакався.

― Я на твоєму боці, — каже Дайта. — Але ти так і не відповів. Не знайшов