Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Після її виступу у кімнаті стало тихо, як після великої грози. Сама ж вона аж пашіла вся. У неї навіть шия стала червона.

А я думав: «Невже оце нас зараз виключать з піонерів?.. Та я б і свої лижі віддав, коли б вони в мене були!..»

— Хто ще виступить? — Голос у Павки якийсь ніби переляканий.

Всі мовчали.

— Ну, так хто ж?..

— Я… — Це слово попросила Маринка.

І тут я почув таке, чого ніколи від неї не ждав.

— Хлопці погано вчинили, це правда, — сказала вона. — Але я вірю і Левкові, й Ількові, що вони хотіли тільки покататись і ні про що інше не думали, коли брали лижі… Ілько любить побешкетувати. І Левко — не від того. І в навчанні обом їм підтягтись треба, але… навіщо ж їх виключати з піонерів? Хіба вони якісь там безнадійні хулігани?.. І не злодії вони зовсім, не треба їх так називати…

По кімнаті війнув шелест. Важко було зрозуміти, чи Маринку підтримували, чи заперечували їй. А вона вела далі:

— А як вони працюють на будівництві бота? Добре ж працюють? Добре! Та і вчитися стали краще.

Маринка теж хвилювалась. Пальці її м'яли кінець чорної коси, що спадала на груди. Тільки вона не розчервонілася, як Марія Степанівна, а, навпаки, зблідла. Лиш чорні великі очі палають… Я зрозумів: не легко Маринці було відважитись виступити проти Марії Степанівни, своєї вчительки, але вона все ж наважилась. Ось вона яка, Маринка!..

— А ще я хочу сказати, що наш піонерський загін взагалі працює ну… можна сказати, незадовільно…

— Цього ще бракувало! — кинула Марія Степанівна і збила Маринку.

— Говори, говори, — заохотив дівчину Євграф Євграфович.

— Маріє Степанівно, я й на себе беру вину за це, — повернувшись до вчительки, сказала Маринка тихо, але твердо. — Критикувати треба передусім голову нашого загону Павку, але разом і нас усіх… Ілько та Левко винні, я вже сказала, але і ми всі винні, що так сталося. Он у інших школах, чуєш, і спортивні гуртки, і цікаві ігри та походи. А в нас що?.. Павка тільки й знає, що гримає на пустунів, а більше нічого й не робить. Сам він — відмінник, добре вчиться, а щоб з піонерами, то — ні… Ану давайте одверто скажемо. Коли б подумали заздалегідь про зиму та про лижні змагання, чи полізли б Ілько та Левко лижі брати?..

— А навіщо ж тоді лазити? — озвався Ілько з кутка.

На його слова всі засміялись. Але Маринка блиснула на нього сердито очима:

— А ти, Ілько, помовч! Думаєш, якщо я тут і себе, й інших критикую, то твоя провина стає меншою?..

Вона і сердилась на мене та Ілька, і захищала нас.

Павка довго стукав олівцем по столу, поки влігся загальний шум, який зчинився в кімнаті.

Просили слова один за одним. Тепер ясно стало, що всі підтримували Маринку. Навіть Євграф Євграфович. Але він — зовсім несподівано — запропонував заборонити нам на певний час носити піонерські галстуки.

— Правильно! Правильно! — почулися голоси, і серед них був навіть Маринчин голос.

Я слухав, а сам думав: «Як же це з мене будуть галстук знімати?.. Може, вже зараз зняти його і заховати в кишеню?.. Але ще ж не голосували, а тільки говорять про це. А може, й обійдеться?..»

Але тут попросив слова дядя Влас. Що скаже він після всього, що сталося? Я тільки краєчком ока зиркнув на нього і ще нижче схилив голову.

— Всі ви пригадуєте, що коли я виступав у вашій школі, то назвав Левка своїм другом…

Я здригнувся. Так, це було. Всій школі сказав, що я — його друг. А тепер що? Що ж тепер? Кінець дружби?.. Так, кінець. Зараз він відмовиться від мене.

— Я тоді не випадково сказав «друг». Я й зараз не відмовлюсь від нього і скажу: Левко був мені другом, так другом і лишається… Левко попав у біду. З своєї власної вини, але попав. То чи ж можу я залишити його? Звісно ж, що не можу. Я теж допомагатиму йому виправити помилку. І Ількові допомагатиму. Давайте ж вірити хлопцям. А щодо галстуків, то вирішуйте самі. Ви — одна піонерська сім'я…

Не довго говорив дядя Влас, але в кімнаті після його виступу стало ніби легше дихати. І всі присутні відчули себе вільніше.

— Ну так що, будемо голосувати? — запитав Павка.

«Ось воно…» — подумав я і мимоволі поклав руку на груди, де був червоний галстук.

— Ти щось хочеш сказати, Левко? — запитав Павка, помітивши той рух.

— Ні… нічого…

Мене душили сльози. Але я тримався, тримався… Тільки не заплакати. Тільки не заплакати перед Маринкою, перед дядею Власом, перед усіма!..

— Хто за те, щоб піонерам Ількові Зарубі та Левкові Лебедю тимчасово заборонити носити галстук за ту провину, про яку ми оце говорили, піднесіть руки…

Я не бачив рук, але чув шелест одягу навколо себе.

— Одноголосно, — почув я, мов крізь сон. — Левко Лебідь та Ілько Заруба, зніміть ваші галстуки.

Ніби не своїми руками я почав розв'язувати на грудях вузол. Шелестів матерією й Ілько. Тільки це й було чути в тяжкій тиші.

Коли я озирнувся навколо себе, то мами в кімнаті не було. Я не помітив, коли вона вийшла. Ясно ж, не захотіла бути присутньою при моїй ганьбі.

А тато сидів і дивився кудись повз мене. Мені впали у вічі тільки дві круті згорьовані зморшки над переніссям…