Микола Данилович Руденко - Син Сонця — Фаетон

покоління землян Миколі сподобався голубоокий Чахо, якому минув дванадцятий оберт. Хлопчик усім цікавився, в ньому жила природна допитливість, він дуже швидко міг повторити усе, що робив Микола. Але Миколу сердила його надмірна поштивість. Він ніяк не міг відучити Чахо згинати перед ним коліна. Якось Чахо назвав його богом.

— Хто тебе навчив так мене називати? — строго запитав Микола.

Чахо потупився, гострі дитячі плечі схилилися, строгість Миколиного запитання його налякала.

— Так тебе називають усі люди на острові. Тебе і твого батька. Алочі каже, що ви — наші боги.

Микола вирішив побувати на острові.

Якось увечері, коли Ечука-батько заснув, він надягнув плащ і в сутінках, ніким не помічений, приземлився серед буйної рослинності, що вкривала острів. Наблизившись до куренів мисливського табору, Микола заліг у кущах і почав придивлятися до життя перших господарів материка.

Молодий мисливець уперто крутив у долонях дерев'яну паличку, нижній кінець якої упирався в суху колоду. Над колодою з'явився сизуватий димок. Мисливець, роздмухавши невидимі іскри, розклав багаття. Поволі весь табір освітився вогнищами, бо сутінки змінилися темрявою.

Жінки патрали якогось великого птаха. За спинами жінок у трав'яних торбинках спали немовлята. І жінки, й мисливці були оголені до пояса, на поясах висіли трав'яні пов'язки…

Миколі здалося, що він уже колись бачив таку картину. А може, й справді бачив?…

Раптом усі, хто був біля куренів, упали на землю. Вони лежали мертво, непорушно, припавши до стоптаної трави. Пойняті страхом, вони й самі здавались отією стоптаною травою.

Микола спершу нічого не зрозумів. Потім він помітив постать Алочі, який повільно, надаючи кожному рухові багатозначної неквапливості, вийшов із-за дерев. На ньому було стільки блискучих брязкалець, що в Миколи зарябіло в очах.

На грудях висіла металева колба, — з того напівпрозорого металу, з якого фаетонці виготовляли свій лабораторний посуд. На голові була бронзова посудина, начищена до блиску. З такого посуду Микола за допомогою голубоокого Чахо годував дітей. Трохи вище від колби на шиї висіло кілька разків блискучих черепашок. Поміж ними зблискували якісь пластмасові пластинки. У лівій руці Алочі високо, мов скіпетр, тримав прозору посудину для вина, що її викинув Рагуші.

Микола ледве не зареготав. А може, це якийсь маскарад? Може, Алочі розважається сам і розважає своїх мисливців?..

Те, що сталося далі, ніяк не скидалося на розвагу. Не впав на траву лише один мисливець. Він був майже такий кремезний, як і Алочі. Стояв біля свого куреня, заступивши постаттю дружину з дитиною. Погляд його пропікав Алочі.

Деякий час Алочі мовчки перезирався із норовливим мисливцем. Потім погірдливо, надаючи голосові суворої твердості, запитав:

— Чому не впав перед правою рукою Біловолосого Бога?

— Біловолосий Бог не велить падати навіть перед ним, — спокійно відповів мисливець.

— Так ось чого ти хочеш! — люто гримнув Алочі. — Ти хочеш, щоб Біловолосий Бог зробив тебе своїм великим пальцем. Смерть!..

Алочі підняв бумеранг і метнув його в груди мисливцеві. Мисливець поточився і впав біля куреня. Дружина в курені заголосила, але побоялася вийти зі своєї схованки.

Алочі звелів віднести забитого до вогнища і сам розрубав тіло кам'яною сокирою. Під загрозою смерті мисливці засмажили і з'їли свого непокірного брата. Кілька запечених шматків Алочі відніс у кущі — для Біловолосого Бога.

Микола був так приголомшений цим страхітливим видовиськом, що в нього не вистачало сил ворухнутись. Він не знав, що йому робити. Вирішив порадитися а батьком…

Як бідкався старий Ечука! Він лаяв себе за надмірну довіру до Алочі, за те, що не вберіг його від найстрашнішої людської хвороби…

Лише тепер Ечука зрозумів, як йому завадило те, що він не мав помічника. Коли б йому допомагав Акачі, недобрі нахили молодого мисливця були б помічені значно раніше. Тоді б не дійшло до вбивства, і з батькового улюбленця можна було б виховати чудового ватажка перших землян. Тепер, як це не боляче, Алочі доведеться скарати на смерть. І в цьому винен передусім він, Ечука. Та, може, винна його старість, яка висмоктала енергію. Колись її вистачало на все…

Уперше за своє довге життя батькові доводилось приймати таке жорстоке рішення. Але жорстокість диктувалась необхідністю, — злочин мусить бути покараний.

Довго вони обговорювали, як повинна відбутися страта. Ечука-батько сказав:

— Незрілому розумові потрібна якась обрядова традиція. Обряди й перекази передаються тисячами обертів…

Ечука давно помітив, що в його вихованців з'явилось обожнення крові. Очевидно, вони вже зрозуміли, що саме ця червона рідина ховає в собі таємницю життя. Мисливцям, які звикли убивати тварин, зрозуміти це неважко. Через те кожна краплина власної крові породжувала в них майже містичний трепет. Ні, це був не страх, це було щось схоже на релігійний екстаз. Батько вирішив, що нова обрядова традиція мусить бути пов'язана із власною кров'ю. Доки мозок визріє для розуміння добра і зла, від лиха повинен захищати жорстокий обряд.

Хоч це було справжнісіньке дикунство, Ечука нічого кращого придумати не міг. Щоб не проливалася кров — потрібна клятва на крові!.. Для цього він не пошкодує власної шкіри…

Прилетівши на острів, Ечука своєю старечою рукою метнув бумеранг просто в груди Алочі. Микола вперше бачив, як батько кидав цю зброю. Може, то сила гніву так наснажила його м'язи? Алочі відразу ж упав, стікаючи кров'ю… Потім батько гострим кінцем бумеранга скривавив собі груди. Так зробили усі мисливці, вони завдавали собі справжніх ран, які, заростаючи, перетворювались на добре помітні рубці. Слідом за батьком мисливці повторювали клятву:

— Клянусь червоними рубцями на грудях, що рука моя ніколи не підійметься на брата. Якщо я порушу цю клятву, хай брати не залишать у моєму тілі жодної краплини крові…

І колись інший Ечука, інший Акачі так само кривавитимуть собі груди, повторюючи майже ту саму клятву — клятву Біловолосого Бога…

25. Катастрофа

Якось після чергового повернення з Фаетона до колонії завітав Рагуші. Космонавта не можна