Корнелія Функе - Володар драконів

Із хвилину Луї Довгохвостий дивився на хлопчика, роззявивши рота.

— Ось воно як? — сказав він нарешті. — Ну що ж, як я вже казав, я цей монастир знаю. Там повно поголених ченців, великих і маленьких. Дуже привітний народ. Надзвичайно гостинний. От лишень чай у них огидний.

Бен подивився на нього з надією:

— Ти зможеш проводити нас туди?

— Звичайно, — Луї Довгохвостий знизав плечима. — Хіба що мій літак не встигатиме за драконом!

— Мабуть, справді не вженеться! — Лунг висунув із печери довгу шию, позіхнув і з цікавістю подивився згори вниз на товстого щура. Луї, зойкнувши, присів із переляку.

— Він… він… — пробелькотів щур, — більший, аніж я думав.

— Середнього розміру, — відрубала Сірчана шкурка. — Бувають дракони крупніші й дрібніші за його.

— Лунгу, це Луї, — пояснив Бен, — племінник Гільберта Довгохвостого. Правда, чудовий збіг? Луї може проводити нас до монастиря.

— Збіг — це добре сказано, — пробурмотів Луї, все ще не зводячи очей з дракона. — Я тільки через вас опинився в цих горах.

— Ти правий! — вигукнув Мухоніжка. — Це не збіг! Це передвістка.

— А що це таке? — перепитала Сірчана шкурка. — Зустріч, яка передбачена долею, — сказав Мухоніжка. — Те, що повинно було трапитися. Я бачу у цьому добру, дуже добру ознаку.

— Ага, ясно, — Сірчана шкурка знизала плечима. — Називай, як хочеш, але, у всякому разі, Луї допоможе нам вибратися звідси, — вона глянула на небо. — Тільки ми повинні вилетіти якомога раніше — місячну росу треба приберегти на крайній випадок. Вилітаємо, щойно зійде місяць. Усі згодні?

Лунг кивнув.

— А Роберта Довгохвостого ти теж знаєш? — запитав він Луї. — Він тобі, мабуть, доводиться дядьком.

— Звичайно, знаю, — Луї зіскочив із мапи, щоб Бен міг її скласти. — Зустрів якось на сімейному святі. Тоді я й почув уперше про драконів.

— А тут? — запитав Бен, збуджено нахиляючись вперед. — Тут, у горах, ти не бачив драконів?

— Тут? — Луї Довгохвостий похитав головою. — Ні, тут навіть їхнього кінчика хвоста не бачив. Хоч облетів кожен закапелок. Можете мені повірити. Я знаю, чого ти питаєш. Ви шукаєте Поділ неба. Можу вам сказати одне — я такого місця не бачив. Вкритих снігом вершин тут повно. Але драконів немає. Ані сліду, ніде.

— Цього… цього не може бути, — насилу вичавив Бен. — Я бачив ту долину! І дракона у величезній печері!

Луї Довгохвостий недовірливо подивився на нього.

— Де ти її бачив? — запитав він. — Знову в оці цього твого джина? Повір мені, хлопче, ніяких драконів тут немає. Монастирі, корови, трохи людей — і більше нічого. Ні-чо-го.

— Я бачив долину між снігових вершин, вкритих туманом. І печеру незвичайної краси! — вперто мовив Бен. Але Луї знову похитав головою:

— Тут сотні долин, а снігових вершин стільки, що можна з’їхати з глузду, якщо спробувати їх полічити. Але дракони? Драконів точно немає. Ти вже вибач. Саме це я збираюся розповісти дядькові Гільберту. Його просто не існує, цього Подолу неба. Не існує прихованої від світу долини драконів. Усе це — просто красива казка.

Рівно опівночі Лунг знову вилетів до Інду. Вода мерехтіла при світлі зірок. Долина річки була тут широкою і родючою. Бен розрізняв у темряві поля і хатини. Високо над ними, на крутому гірському схилі, стояв монастир. Його стіни виблискували у місячному сяйві, як білий папір.

— Так, це він, — прошепотів Бен. — Саме так він виглядав. Точнісінько так.

Літак Луї Довгохвостого із дзижчанням підлетів до нього. Луї відкрив дверцята кабіни і нахилився до Бена.

— Ну то що? — гукнув він крізь шум пропелера. — Це той самий монастир?

Бен кивнув. Луї із задоволеним виглядом захряснув дверцята і помчав вперед. Швидкість у його літачка була набагато вища, ніж вони думали, і все ж таки для Лунга це був найбільш неспішний політ за всю їхню подорож. Дракон безшумно прослизнув над широкою долиною, залишив річку позаду і попрямував до високих стін монастиря.

Кілька великих і маленьких будівель тіснилися на прямовисній скелі. Бен побачив високі кам’яні цоколі без вікон, верхні поверхи, уступами поставлені на них, вузькі темні вікна, пласкі дахи, монастирську стіну і доріжки, що кам’яними стрічками звивалися схилом донизу.

— Де мені приземлитися? — гукнув Лунг до щура.

— На площі перед головною будівлею! — відповів Луї. — Цих людей тобі нема чого боятися. Крім того, вони зараз усі сплять. Давай я полечу попереду, — літачок із гучним дзижчанням зник внизу.

— Дивіться! — загорлала Сірчана шкурка, коли Лунг з’явився над площею перед найбільшою будівлею. — Там унизу професор!

Дракон став опускатися. З монастирських сходів підвелась висока постать і побігла до нього.

— Господи, я вже почав турбуватися! — закричав Барнабас Візенгрунд. — Де ж ви були так довго? — Його голос розкотився луною між стародавніми стінами, але навколо поки ніхто не ворушився. Лише кілька мишей ковзнули камінням.

— Нам довелося затриматися, щоб не віддати нашого хлопчика на обід гігантському птахові, ось і все, — відповіла Сірчана шкурка і злізла зі спини Лунга зі своїм рюкзаком.

— Що? — Професор із переляком подивився на Бена.