Наталія Очкур - Містичний вальс

ці зміни в природі, такі мальовничі для тих, хто має дещицю часу зупинитись, перевести подих і просто помилуватись на осінні чари, для неї означали лише зміну сезону. Вона просто прокидалась одного чудового ранку і відмічала про себе, що треба вдягати плащ і міняти шовкову блузу на бавовняну, а черевички — на чобітки. Ні, Лана, звісно, брала із собою парасольку, якщо дощило, і якусь мить приглядалась до чеканного золота кленових та каштанових листків, які шурхотіли під ногами, коли вона бігла на роботу, та всі пори року були для неї лишень листками календаря, і осінь винятку не становила. Вона ще пам’ятала львівську осінь — вологу, дощову, та спогад цей існував у ній окремо від реального життя, він жив у її душі, теплився, мов дорогоцінна лампадка, яку вона старанно оберігала, захищаючи від обурливо рвучких вітрів ворожого світу. Львівська осінь пахтіла мрякою і тривожними надіями, залишаючи на вустах гіркуватий присмак незворотної втрати; київська ж осінь пролітала повз Лану блискавично — насмішниця на багряних із золотом крилах, у зеленувато-жовтій сукні зі шлейфом шелестливих злив; а Лана, крутячись у шаленому ритмі життя, залишалась на узбіччі, мов бідна Попелюшка, чия карета давно перетворилась у гарбуз, спостерігаючи за справжніми каретами. Так було завжди — скільки вона себе пам’ятала, навіть у дитинстві, тільки не зараз, бо це вперше осінь наступала на її очах. Пожухла трава в полі, скулившись, в’яла, і важко було повірити, що тільки годину тому вона так буяла, сягаючи пояса, а небо сіріло, затягуючись хмарами, немов сцена в театрі — завісою. Відлетіли у вирій журавлі — їхнє жалібне курликання розносилось кришталевим відлунням у прозорому, по-осінньому чистому та свіжому повітрі. Коли Лана ступила на міст, навкруги вже панувала пізня осінь — не вересень, ні — на вигляд, кінець жовтня, а може, й листопад, бо листя дійсно падало з дерев, змарніле, посохле, скручене у крихкі сопілки, на яких так любить вигравати свій шелесткий прощальний блюз осінній вітер. Не було нікого біля розчахнутих воріт, і Лана пройшла вільно, рушивши прямо на ринкову площу, бо звідти доносився гомін юрби, і вона здогадалась, що правосуддя нині продається там, де ще вчора продавались овочі та м’ясо.

Посеред площі стояв поміст — дерев’яний, збитий грубо та наспіх — Лана ніколи не бувала в урочищі теслярів, та знала, що їх сором пройняв би за таку роботу… а, може, і пройняв, та що вони могли вдіяти, працюючи вночі, під пильним оком та грізними окриками Світозара і його банди; навколо помосту юрмився натовп, здавалося, гуртом перенесений сюди з бальної зали — чи так насправді і було? Втім, у цій юрбі Лана помітила досить жінок, не шляхтянок — селянок, купчих, челядниць, яких не було на балу, і які, зачувши її кроки, розступались, а побачивши, хто це йде, сахалися, мов від зачумленої. Втім, це їй тільки на руку грало — не треба було нічого пояснювати, пробивати собі шлях, розштовхуючи ліктями неповороткі тіла, можна було просто йти до дерев’яних сходів, звідки починалась дорога на Голгофу — що вона й робила. Дійшовши до нижньої сходини, вона якусь мить повагалась — не тому, що їй забракло мужності, а лишень тому, що хотіла впевнитись, чи не зіпсує вона своєю появою суд, який без неї, може, ще вирішиться на користь Олеся. Та одного погляду на перекривлену ненавистю і осудом пику Світозара, що стояв посеред помосту, здійнявши руки до неба, вистачило, щоб зрозуміти — все, що можна зіпсувати, вже зіпсовано. І тому, більше не вагаючись, Лана зробила перший крок.

Скалки на сходах були такими довгими і гострими, що кололи їй ступні й крізь шкіру постолів, і від того здавалось, що вона їде по цвяхах. Одна сходинка, ще одна, ще… тепер Лану помітили навіть ті, хто не бачив, як вона прямувала до помосту; юрба, угледівши чужинку, через яку, власне, і відбувався цей суд, схвильовано і обурено загуділа. В тих же, хто стояв на підмостю, реакція на її появу була настільки різноманітною, що цілком могла б слугувати ілюстраціями до підручника психології. Олесь стояв на краю помосту, а обабіч нього — двоє чатових, Борислав і Парфен; вирази облич вони мали розгублені, і обоє постійно озиралися, немов чекаючи когось, хто пояснить їм, для чого вони тут стоять, і як це взагалі сталося — суд над їхнім повелителем, і вони в якості конвоїрів на ньому. Лані пригадався розпач у голосі Борислава, що благав врятувати володаря, Парфен, який стверджував, що його життя нічого не варте проти життя короля… Тому і лють у їхніх очах, що спалахнула, мов ватра глупої ночі, коли забачили Лану, вона прийняла як належне. Вона й не думала ображатися чи сердитися на них — для них вона була тільки винуватицею всіх нещасть, які впали на Рутенію і на короля. Інша річ — Світозар, зі своєю скривленою, зморшкуватою, немов пересушена фіга, мармизою — він якраз був у курсі справи. І це пісне святенництво, яке він зараз демонстрував, ці заклинання до Світла, піднесені руки та інші атрибути глуму над її королем — над її коханням були їй глибоко огидні — так само огидні, як і Голова Ради Старійшин, і вся його Рада, що скупчилась за його спиною, немов зграя боягузливих беззубих собак, що ховається за своїм допоки ще зубатим вожаком, і тявкає так оглушливо лишень для того, аби приховати свою неміч.

Олесь, побачивши її, аж сіпнувся, але нічого не сказав — на його лиці люті не було, взагалі нічого не було, риси мов кригою взялися. Він стояв без корони — у Лани аж сльози на очах виступили — ще ж суд не скінчився, хто їм дозволив позбавити його символу влади?! Холодний вітер тріпав його солом’яне волосся, і очі в нього були холодними, далекими і порожніми — в них не було ні сорому, ні жалю, сама байдужість… і розпач? Так, розпач теж був — глибоко затаєний, похований під радужками крижаних, вже чомусь сіро-синіх очей, але надто добре Лана знала свого короля, надто добре відчувала його душу, щоб повірити в ці крижинки. І вірно зробила, що не повірила.

— Маленька, — се промовляли самі вуста Олеся, і слів гаразд чути не було, та Лані здалося, що він кричить, — навіщо ти