Мор Йокаї - Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

дня терпів знущання дружини і глузування офіцерів. На третій день втік.

(— Я втік би ще першого дня! — вдарив кулаком по столу великий князь.

— Отже, і клятвопорушення ми викреслимо з мого протоколу? — обережно спитав солтис.

— Quod dixi, dixi![86])

Частина тринадцята
Обмін тілами
1. Шарлатан

(— Ну що, безбожнику, — почав наступного дня солтис. — Ось ти і дістався кінця своїх грішних походеньок. Ти вже показав, як треба потроїти сім смертних гріхів, і зробити з них двадцять один. А потім так викрутитись, аби на шиї не залишилось жодного. З усіма своїми казками ти затягнув процес на п'ять місяців і два тижні. Напевне ти думав, що за цей час французи захоплять місто і визволять тебе. Нічого не вийшло. Залишилось останнє звинувачення: зрада, котру ти скоїв проти міста. Ось вона і приведе тебе на шибеницю. От зараз я хочу побачити, як ти будеш виплутуватись.

— Спробую, — відповів обвинувачений і підніс молитви до своєї музи, котра день за днем допомагала йому залишатись на межі між прекрасним світом і потойбічним.

Вам добре відомо, милостиві панове, що після втечі з французького табору я прийшов сюди на службу і обов'язок свій виконував точно й сумлінно, як годиться доброму солдату.

— Мушу визнати, ти був найкращим унтер-офіцером у моїй артилерії, — мовив князь.)

Одного разу, коли у себе в казематі я заглибився в навчання, вартові привели бродячого торговця, який стояв перед укріпленнями і стверджував, нібито я послав його на ворожі позиції, і тепер він повернувся з важливим донесенням. Нісенітниця — нікого я нікуди не посилав. Проте наказав привести його до мене.

Кремезний хлопак з хитрою, досить бридкою пикою. На спині в нього була дерев'яна шафка (як у всіх торговців) з двома дверцятами, шухлядами; а в тих шухлядах ліки, мазі, чудодійні пігулки та настоянки.

Хлопак засміявся мені у вічі і сказав:

— То що, не впізнаєш?

— Ні, я ніколи не бачив твоєї пики.

— Я твоєї також, однак все одно впізнаю тебе — Бельфегоре!

Я злякався.

— Це ти, Бегеріку?

Я вигнав охорону, аби ми залишились на самоті.

— Як ти знайшов мене, якщо ніколи не бачив мого обличчя? — запитав я його.

— Це все мої чарівні каблучки. Одна на мізинці правої, друга — лівої руки. Обидві ношу камінцями донизу. Коли я кажу їм: «Хочу знайти свого кревного брата, Бельфегора», — одна з них повертається і показує мені шлях. Коли обидві каблучки повернуться камінцем догори, це означатиме, що прибув до місця, де є той, кого шукаю, і що стою перед ним.

Хоч пояснення його було дещо туманним, я не міг прогнати чортиська: бо ж любив його, як вірного товариша. Недарма ми випили крові один одного — моя кров текла в його жилах, а його в моїх.

— Що привело тебе сюди, де нема нічого, окрім гарматних ядер?

— Я прийшов помінятися тілами.

— Навіщо воно тобі?

— Маю вказівку від «творця».

— То ти до цих пір «диявольський лицар»?

— Такий, як і ти. Це не хвороба, від якої можна вилікуватись. І не одежа, яку можна зняти. Хто приєднався до «диявольських лицарів» — той з ними навіки.

— Я заклав тільки тіло, а не душу.

— Так я за тілом і прийшов. Свою нещасну душу залиш собі та Аврааму. Мені ж віддай тіло. А в моєму тілі можеш нести свою душу куди схочеш.

— Але що ж мені робити в світі у твоєму тілі?

— Те саме, що і я. Будеш різним бовдурам продавати теріяк, миш'як, lapis nephritica[87], nostoc Paracelsi[88], саламандрову мазь. Заробиш собі талерів немало. Це найлегший спосіб життя на світі.

— З усього перерахованого я нічого не знаю, не знаю для чого це використовують.

— Не ламай голову. Поглянь у шафку. Все стоїть на поличках красиво, акуратно, в тиглях, колбах, олов'яних коробочках. Всюди є назви. А тут, під кожним виробом, крихітними буквами написані його властивості і від якої хвороби допомагає. Пацієнт прийде, прочитай вказівку і продавай собі за хорошу, розумну ціну.

— І як довго мені доведеться в твоїй шкурі ходити? Коли ти повернеш мені моє тіло?