Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Усього дві машини Диких-Предиких Псів.

— Добре, що їх багато, — сказав Дикий Пес.

— Так, — погодився інший і пересмикнув затвор автомата. — Буде чим побавитися.

Сліпуче світло фар восьми автомобілів зі Стрільцями.

Пси чекали, доки Стрільцям остогидне ховатись, і вони, нарешті, вийдуть.

І вони вийшли.

Точніше, один із них.

— Хто це? — мружачись і намагаючись роздивитися силует.

— Мабуть, хтось із білим прапором, — гидливо скривився Пес.

— Ні-і, — сказала я. — Це — Крихітка. Чекали? Здається, ні.

Пах! Пах!

Двоє Псів ішли за Редактором, але той їх не бачив. Руки в кишенях, капелюхи насунуті на очі.

Осінній дощ. Осіннє Ранкове місто. Машини. Люди. Листя на бруківці, принесене з далекого парку.

Вони не просто йшли, вони збиралися його вбити.

А він, стомлений зранку, ступав роздумуючи про щось таке ж тьмяне, як і ранок, що зайнявся. До роботи. До філіжанки кави. Поки з першим ковтком не почався стрімкий, заповнений дзвінками і поспіхом день.

Він повернув до метро й засунув пластик картки в щілину турнікету.

Пси кинули туди дріб’язок.

Чавунними сходинками на міст.

Люди. Люди. Люди. Люди чекають поїзда метро.

— У вагоні, — сказав один Пес.

— У вагоні, — кивнув другий.

Коли зупинився вагон, вони увійшли до нього й притислися до Редакторової спини. Затиснуті звідусіль тими, що їдуть працювати. Вдарити ножем, і Редактор ще довго стоятиме, так само затиснутий зусібіч.

Один із Псів витяг ніж і натиснув на кнопку, випускаючи тонке лезо. Але його пальці розпласталися, і ніж упав на підлогу. Очі Псові згасли, та він і далі стояв. Так само, як і його партнер, теж убитий і теж затиснутий з усіх боків похмурими у передчутті першого ковтка кави людьми.

Пах!

Тихо-тихо. Просто: «па-х-х-х-х».

Вони ще довго так їхатимуть — між вежами, мостами та гірками метро.

А Крихітка вийде на наступній станції, ховаючи під куртку пістолет із глушником, од якого ще куріє димок.

Довга яскрава вулиця. Море вогню. Майже потонули в ньому Крихітка та Дикий Пес.

Просто стоять одне навпроти одного. Просто — хто швидше натисне на курок пістолета у витягнутій руці.

Пах!

Чотири Пси вийшли з авто, озброєні бітами для гри в м’яч. У невеличку крамницю «Сигари, цигарки та мундштуки». Щоб убити господаря, щоб розламати полиці, щоб розбити вітрину, перетворивши її в:

…гар… ци…р… та…д…у…

Щоб кожний, хто довідається про це, сказав:

— Це зробили Пси.

— Боже, врятуй нас від Псів!

Вони відчинили двері. Двері з дзвіночком. Дві сходинки вниз.

Вони зайшли до крамниці, і двері за ними зачинилися.

— Та де ти там?

— Тут.

— Пах! Пах! Пах! Пах!

А з крамнички вийшла сама лише Крихітка.

— Таксі!

— Куди вам?

— Аж до тієї вежі, — сказала я.

До вежі з неоновим товстуном, що всміхається своєму щастю.

— Відпустіть мене, — просив він, чоловік без пальта й у роздертому піджаку.

— Зараз відпустимо, — безрадісно всміхнувся Дикий Пес зі шматком полірованого скла замість випаленого порохом ока. — Ходімо.

І він підштовхнув чоловіка до краю даху.

А навколо горіло місто. А на самій вежі товстун пив пиво. Довго. Уже другий рік поспіль.

І звідусіль було чутно звуки. Місто співало. Місто реготало. Місто кричало:

— Привіт! — і не відало, що діється там, у темряві його неба.

Дикий Пес підштовхнув людину до краю даху, а його приятель запалив, і червоне світло запальнички освітило його виголене, мов кам’яні брижі, лице.

Запалив і