Мері Робінетт Коваль - Калькуляція зірок

Але коли вийшов журнал Life, вона побачила вас там і знову назвала своєю племінницею. У цій статті я помітив, що Векслер — ваше дівоче прізвище, тому я вважав, що найкраще з'ясувати, чи ви насправді пов’язані з нашою міс Векслер — Естер Векслер.

Вона жила з сестрою, яка вже померла, але, наскільки нам відомо, жодних живих родичів її сім'ї немає.

Щиро Ваш,

Лорейн Пурвіс, Р.Н.

Сторінка затремтіла у моїй руці і її стало неможливо читати. Я перечитала абзац ще раз. Тітка Естер була жива?

Я притиснула руку до рота, щоб спробувати зупинити шум, який я видавала. Він був високий і тонкий, піднімався і падав, і я навіть не знаю, як його називати, але моя тітка була жива, і ми з Гершелем не були одні, і мені доведеться йому подзвонити, і тоді поїхати до Червоного берега, Південна Кароліна, і знайди тітку Естер і…

— Ельма? — Ніколь тримала руку на моєму плечі, а потім потягнула мене в обійми. — Ельма, дорогенька — там, там… мовчи, зараз… Там, там…

— Я подзвоню Натаніелю. — Слова Хелени допомогли мені трохи вирвняти дихання.

— Ні ні. Зі мною все гаразд. — Або, принаймні, це я намагалася сказати. Які би звуки я не видала, їх було достатньо, щоб зупинити її, і це перервало моє хвилювання. Я витерла обома руками очі, папір листа шкрябав по щоці. — Вибачте. Це було… це бентежно.

Ніколь тримала мене в обіймах.

— Дурниці. Збентеження розливає вино на його Превосходительство, принца Монако, на державній вечері. Це був лише момент, коли я була людиною, і бути людиною не соромно. Ну. За винятком, можливо, пердіння.

Я засміялася. Боже. О, дякувати Богу за Ніколь. А потім Хелен підібрала губи і видула малину. Можливо, мій сміх був трохи непристойним, але принаймні це мало сенс. Вирівнявшись, я знову витерла очі, залишаючи смужки туші по боках великого пальця. Я, мабуть, виглядала жахливо.

— Вибач. Це справді гарна новина. Моя тітка… — Мені довелося перестати дихати, щоб продовжити. — Моя тітка жива.

Коли я відкрила двері до нашої квартири, Натаніель лежав на дивані, читаючи звіт. Він опустив його, посміхаючись. — Ти як домашній кіт… — Він сів, розсипавши сторінки по підлозі.

— Щось не так?

П'ять різних речень змагалися за пріоритетність. Те, що виграло, було, мабуть, найменш очікуваним.

— Мені потрібно зателефонувати.

На щастя, Ніколь провела мене наверх після того, як підвезла мене додому. Вона вперлася рукою мені в плечі.

— Все гаразд, але в Ельми деякий шок.

Правильно. Мені потрібно було дати деякий контекст Натаніелю, інакше він би занадто розхвилювався. — Бетті отримала лист із журналу Life, тільки цей лист був для мене, і… — я похитала головою. Нічого з цього не мало значення. — Тітка Естер жива.

— Боже мій. — Натаніель перейшов кімнату і узяв мене на руки. — Це чудова новина.

Я притулилася до його грудей, і вага руки Ніколь залишила мої плечі. За мною з тихим клацанням зачинилися двері. Натаніель гойдав мене на руках і дозволив мені розплакатися за останні п'ять років скорботи.

Я думала, що ми з Гершелем залишилися одні. І так, в моєму мозку була якась маленька частина, яка замислювалася: якщо тітка Естер вижила, то хто ще міг? Може, мої батьки були живі? Але деякі сльози прийшли від усвідомлення того, що це не так. Не було нікого, хто вижив би у межах п'ятдесяти миль від Вашингтона. Але, о Боже, у нас знову була тітка.

Поплакавши, я заспокоїлася, вдруге в той день витираючи очі. Я покопалася у сумці, щоб витягнути листа.

— Я зателефоную додому.

Я пішла на стільки компромісів із собою, щоб знайти рівновагу. Я сиділа шивою і пройшла весь траурний процес для своєї родини. Я поклала їх у ящик і поховала їх у своїх спогадах замість землі. Лист означав ексгумацію, і залишив сирий шрам у землі.

Але це був також час великої радості.

Очі Натаніеля почервоніли. Він подарував мені посмішку куточком рота.

— Ну… якщо колись був час сказати л'хаїм…

(L'chaim). До життя.

Відступивши назад, він звільнив мені шлях до телефону.

— Ти хочеш, щоб я вийшов, чи..?

— Не смій. — Прогулянка до телефону забирала необгрунтовану кількість енергії, щоб уникнути тяжкості і горя. — Мені знадобиться хтось, хто подасть мені якусь хустинку.

— Хустинку, перевірити. Підтвердження, хустинка — в наявності.

Переставляючи ноги, я якось сіла на диван і потягнулася до телефону. Номер телефону будинку для престарілих "Червоний Гейбл" була на бланку. Через дві літери та п’ять цифр задзвонив телефон.

— Добрий день, дім Червоний Гейбл. — Голос на іншому кінці рядка був м'яким веселим потоком слів рідного південного акценту.

Я відчувала, як форма моїх слів зміщується до її манери говорити.

— Так. Чи не могли б ви зв’язати мене з одним із ваших мешканців? Естер Векслер?

— Перепрошую, міс Векслер зараз на вечері.

Я наполовину очікувала, що вона скаже "Померла". Очистивши горло, я взяла один із паперів, які Натаніель скинув.

— Чи можу я залишити їй повідомлення? — Сторінка мала попередню траєкторію запуску з Бразилії. — Це її племінниця. Я…

— Доктор Йорк?

— Гм. Так.

— Це Лотарингія Первіс. Я вам писала. — Вона трохи посміялася. — Господи. Не можу повірити, що ви справді її племінниця. Ми просто… Ну. Вона просто іноді так плуталася. Мило, як старенька, але… Слухайте, якщо ви почекаєте хвилинку, і я піду за