Камілла Лекберг - Крижана принцеса

улюбленому оточенні. Інакше в її власному всесвіті станеться забагато змін, і пристосуватися до них їй не допоможе навіть закоханість.

Вочевидь, смерть батьків також зробила її більш вразливою до великих змін. Та вже сьогоднішніх змін Еріці вистачить на багато років уперед, і тепер їй хотілося з головою поринути в надійне, безпечне та передбачуване життя. Раніше вона боялася пов’язати своє життя з життям іншої людини, але зараз прагнула, аби Патрик став частиною цієї надійності та передбачуваності. Еріка хотіла планувати своє життя до найменших деталей. Жити разом, заручитися, одружитися, народити дітей, а потім жити в обіймах повсякдення, сповненого щасливих років подружнього життя аж до самої старості. Не так уже й багато бажань.

Уперше Еріка відчула біль і сум від думки про смерть Алекс. Здавалося, наче лише зараз вона вперше усвідомила, що життя Алекс обірвалося назавжди. Хоча дуже довго їхні шляхи не перетиналися, Еріка інколи думала про Алекс і знала, що її життя рухається паралельно з її власним. Тепер із них двох майбутнє залишилося тільки в Еріки, і тільки вона переживе всі ті радощі та сум, які приготувало їй життя. Тепер, коли Еріка думала про Алекс і решту свого життя, у неї перед очима щоразу поставала лише одна картинка: бліде тіло Алекс у ванні, калюжа крові на підлозі й волосся, що мало вигляд замерзлого німба. Напевно, саме тому Еріка вирішила написати книжку про Алекс. У такий спосіб вона могла знову пережити роки їхньої дружби й водночас дізнатися про те, що сталося після того, як вони припинили спілкування.

Останнім часом її хвилювало те, що матеріал здавався надто спрощеним. Так, наче тривимірній фігурі бракує деяких параметрів, так само важливих для того, аби зрозуміти її справжню сутність. Еріка відчувала, що варто придивитися до інших людей навкруги, а не лише до головних героїв, які постійно оточували Алекс. Щойно вона дійшла цієї думки, її охопила легкість, якої вона ніколи раніше не відчувала.

Відколи Алекс переїхала з Ф’єлльбакки, з нею щось трапилося. Однак усі вперто мовчали. Плітки вщухали, щойно Еріка опинялася поблизу. Її завжди захищали від того, що їй здавалося життєво необхідним. Проблема в тому, що вона й гадки не мала, як їй варто почати. Єдине, що Еріка пригадувала зі своїх спроб підслухати розмови дорослих, — слово «школа», що лунало кілька разів. Не надто багато інформації, але зараз стане в пригоді бодай маленька зачіпка. Еріка знала, що їхній учитель із гімназії досі живе у Ф’єлльбацці, тож розмова з ним могла стати відмінним початком.

Вітер посилився, і, навіть попри теплий одяг, до її тіла пробирався холод. Еріка відчувала, що час іти. Вона кинула останній погляд на Ф’єлльбакку, яку впевнено захищали міцні гори. Те, що влітку обливалося золотавим світлом, зараз здавалося сірим і похмурим, однак Еріці так подобалося більше. Улітку все це було більш схоже на мурашник, де постійно вирувало життя. Зараз у цьому маленькому містечку панувала тиша, наче світ заснув. Але Еріка знала, що такий спокій лукавий. Під поверхнею тиші ховалися всі темні пороки людства, як і всюди, де вони жили. Вона добре переконалася в цьому, коли жила в Стокгольмі, однак тут, у Ф’єлльбацці, життя здавалося їй не безпечнішим. Ненависть, заздрощі, скупість і помста — усе ховалося під замком із викарбуваним на ньому написом «Що скажуть люди?». Усе погане, дріб’язкове та зле спокійно видавали за порядність. Тепер Еріка стояла на Бадгольмені та спостерігала за засніженим містечком. Вона роздумувала про те, які таємниці приховує це спокійне містечко.

Її тіло пройняв дрож. Вона засунула руки в кишені та попростувала до міста.

З року в рік він дедалі більше ненавидів життя. Він повсякчас переживав нові страхи. Усе почалося з того моменту, як раптово він усвідомив, скільки бактерій кишить навколо нього. Необхідність життєвих змін стала справжнім випробуванням, і повсякчас він бачив, як над ним кружляли армії бактерій та погрожували міріадами відомих і невідомих хвороб, які неодмінно мали призвести до довгої болісної смерті. Загрозливим здавалося йому й оточення. Великі поверхні приховували свої небезпеки, маленькі — свої. Коли він перебував серед людей, його тіло починало дуже сильно пітніти, а дихання ставало важким і нерівним. Рішення було простим. Єдине місце, де він принаймні міг контролювати ситуацію, — дім. Він раптом усвідомив, що насправді міг жити сам-самісінький і навіть не виходити з будинку.

Востаннє за межі свого будинку він виходив вісім років тому. Якщо інколи в нього з’являлося бажання вийти у світ, то він так уміло його вгамовував, що вже й сам не знав, чи існує цей світ насправді. Таке життя йому подобалося, і він не мав жодного бажання щось змінювати.

Аксель Веннерстрем присвячував своє життя випрацюваним звичкам. Щодня він дотримувався того самого режиму, і сьогоднішній день не був винятком. Він прокинувся о сьомій годині, поснідав, а потім ретельно прибрав у кухні, аби викорінити всі можливі бактерії, які могла залишити їжа з холодильника, якою він снідав. Потім він узявся витирати пил і наводити лад в інших кімнатах. І лише о першій годині Аксель дозволив собі перепочити: він сів на веранді, узявши до рук газету. Він домовився з листоношею Сіґне, і тепер вона щоранку кидала в його скриньку газети, запаковані в пластиковий пакет. Він волів не мати справи з бактеріями всіх тих брудних рук, що торкалися газет, поки ті не опинилися в його поштовій скриньці.

Аксель почув, як хтось постукав у двері: адреналін у його крові умить підскочив. Ніхто не міг прийти о такій годині. Їжу зазвичай привозили зранку в п’ятницю. Зрештою, до нього більше ніхто не приходив. Крок за кроком він поволочив ноги до дверей і почув, як гість наполегливо постукав удруге. Руки Акселя тремтіли, і він повільно потягнувся до замка. Як же йому хотілося мати вічко у дверях, однак їхня стара модель не передбачала такої технології, і зараз він не міг побачити, хто стоїть за ними. Аксель відімкнув другий замок — його серце розривалося, і він ледь змусив себе втамувати бажання замкнутися знову, проігнорувавши невідому загрозу, що чекала його за дверима.

— Аксель? Аксель Веннерстрем?

Він видихнув. Жінки завжди були менш загрозливими, ніж чоловіки. Заради безпеки він тримав двері на ланцюжку.

— Так, це я.

Аксель намагався говорити якомога непривітніше. Він хотів лише, щоб ця невідома гостя дала йому спокій.

— Вітаю! Я не знаю, чи ти пам’ятаєш мене, ти був моїм учителем у школі. Еріка Фалк…