Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том II

Роніс має цілковиту рацію, коли твердить, що старому віщунові не можна вірити. А грек тим часом вів далі:

— Поки що, на мою думку, вашим товаришам не загрожує небезпека. Здається мені, що Дорбатай боїться можливої помсти з вашого боку. А до того ж Гартак надто цікавиться вашою дівчиною… Дорбатай використовує й це. Він тримає Гартака в руках зокрема й тим, що, давши йому золотий шолом вождя, обіцяв ще й вашу дівчину за дружину…

Артем ледве стримав вигук обурення і, низько нахилявши голову, втупився в землю.

— Отож, тепер ваші товариші перебувають в окремій кибитці під охороною озброєних віщунів. Вони, звісно, не вільні, але життя їх у безпеці. Вони недоторкані для скіфів, бо Дорбатай оголосив їх власністю богів…

— І це дуже добре, — додав од себе Дмитро Борисович спеціально для Артема, перекладаючи йому останні слова Роніса, бо помітив зажуреність юнака.

Хай би вони й лишалися власністю богів, доки нам пощастить виручити їх, — озвався Артем. — Як я розумію, за таких обставин це найменш небезпечно…

Роніс зацікавився зауваженням юнака, і, коли Дмитро Борисович переклав йому ті слова, грек відповів:

— Так, найменш небезпечно, доки… доки Дорбатай не вирішить використати власність богів для своїх потреб, для своєї гри. Втім, думаю, що він не встигне цього зробити…

— Чому? — поцікавилися враз і Дмитро Борисович і Артем.

— Тому, що в недалекому майбутньому мають відбутися деякі несподівані для Дорбатая події, — значуще сказав Роніс, глянувши на Варкана. Молодий скіф ствердно кивнув головою. Вирізуючи стрілу, яку тримав увесь час в руках, він мовив:

— Розповідай усе, Роніс. Доля зв’язала нас з тобою у боротьбі проти нашого головного ворога Дорбатая і йог мерзенних прибічників. Але вона зв’язала нас і з друзями-чужинцями… Розповідай, Роніс, нехай наші друзі знають усе!..

— Добре, Варкане… Хай вони знають усе і вибирають собі шлях, — погодився Роніс.

Археолог дещо схвильовано переклав цей короткий діалог Афтемові. І справді, зараз для них мало відкритися те, що весь час лишалося таємницею! І раніше вони бачили, що Варкан грає серед скіфів якусь незвичайну роль, бо чим ще можна було пояснити його популярність серед простих скіфів і помітну неприязнь до нього з боку старшин, віщунів і особливо — Дорбатая? Але що то за роль? Чим усе це пояснити? Це лишалося досі загадкою.

— Слухайте, друзі, — так розпочав Роніс. — Уже давно серед невільників племені готувалося повстання, його треба було добре підготувати, щоб воно мало успіх. Так казав я, так казали мої друзі-греки. Варкан дотримувався такої ж думки. Але знайшлися палкі голови, які не витримали чекання, не хотіли ждати довше і підняли повстання передчасно, без належної підготовки. Це нічого, звісно, не дало… Чимало тоді невільників вбили, чимало закатували…

Роніс важко зітхнув.

— Гірко думати про це, згадувати… Адже весь час я доводив, що так не можна було робити. Вожді племені, зокрема Дорбатай, та й знатні старшини — не такі, щоб мирно, легко погодитися визволити невільників… Тут потрібний рішучий бій, загальне повстання. Але неясно було, як поставляться до цього мисливці й скотарі. Оце найголовніше питання. Старшини мають великі табуни коней, невільників, служників. Проте їм цього замало, вони визискують і пригноблюють і простих скіфів — мисливців і скотарів, що не мають великого майна і змушені коритися багатіям, працювати на них. Віщуни запровадили закон, за яким мисливці повинні віддавати частину здобичі в жертву богам, тобто віщунам. Запроваджено й другий закон, за яким скотарі, мають віддавати частину своєї худоби віщунам. Отож старшини-багатії й віщуни міцно взяли простих скіфів у хижі пазури. Хто б міг перешкодити їм? Ніхто… Як бачите, Дорбатай із своїми віщунами зробили так, що ніхто з скіфів-мисливців і скотарів не може одверто сказати щось проти старшин і самих віщунів. Кожне сказане проти них слово Дорбатай оголошував зрадою священних звичаїв і жорстоко карав.

— Пішовши далі, Дорбатай міг просто відібрати все майно у скіфа. Йому досить було оголосити, що воно піде в жертву богам, — гірко додав Варкан.

— Так. Усе лишалося віщунам і старшинам, — вів далі Роніс. — І скіфи бояться Дорбатая, віщунів та старшин. Вони скоряються і потай ремствують. Інакше не можна, бо якщо ремство дійде до старшин і віщунів, то винних чекатиме сувора кара. Так було. Але з деякого часу незадоволення серед скіфів дуже зросло. Особливо збільшилося воно серед молодих воїнів, мисливців і скотарів. І от уже досить давно незадоволені вирішили об’єднатися для боротьби проти старшин, багатіїв і віщунів. Додам, що головним ватажком тих незадоволених дружинників був…

— Варкан! — вигукнув Дмитро Борисович. — Безумовно, Варкан!

— А хто ж інший? — додав і собі впевнено Артем.

— Так, — ствердив Роніс, — це був Варкан. Саме він з кількома своїми товаришами підготував виступ проти віщунів і старшин. А я з моїми товаришами готував тим часом повстання невільників. Усе це робив кожен окремо, аж доки ми з Варканом не погодилися, що мета в нас одна, отож ми повинні об’єднатися. Через деякий час ми мали почати дії. Втім, старшини на чолі з Дорбатаєм випередили нас. Не приховаю, значну роль в цьому прискоренні подій відіграли ви. Коли б не ви, то Дорбатай не поспішав би. А так, після своєї поразки біля жертовника… втім, я вже говорив про це… Дорбатай отруїв Сколота і об’єднався з старшинами і багатіями. Він водночас сподівався захопити в свої руки не тільки вас, а й Варкана з його друзями, бо давно запідозрював їх. Але так не вийшло. Варканові пощастило врятуватися, хоч він і дуже ризикував, повернувшись до вас. Тепер його друзі один по одному приєднуються до нього. А деякі навмисне лишаються в стійбищі й умовляють інших воїнів та мисливців… На щастя, Дорбатай і віщуни нічого не знають про мою роль серед невільників. Інакше Дорбатай відмовився б від того золота, що я приношу, аби тільки знищити мене…

Роніс замовк. Мовчали і його слухачі, схиливши в задумі голови. Вони сиділи біля вогнища на лісовій галявині. Варкан спокійно вирізував стріли, наче оповідь товариша не стосувалася його. Лише зрідка він скоса поглядав на чужинців, ніби хотів перевірити, чи досить уважно вони слухають, і знову схиляв голову над стрілою, старанно працюючи ножем.

Дмитро Борисович жадібно слухав розповідь Роніса, не забуваючи, проте, перекладати її не менш зацікавленому Артемрві. Цей невідомий стародавній світ остаточно відкривався перед очима археолога всім своїм багатим внутрішнім життям, про яке не могли б нічого сказати навіть найдокладніші записи древніх істориків або найбагатші матеріальні знахідки під час розкопувань. Кожна дрібничка, кожна деталь