Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

— Ґелло, вже час, — сказав Воланд, і Ґелла щезла з кімнати. — Нога розболілась, а тут цей бал, — вів далі Воланд.

— Дозвольте мені, — тихо попросила Марґарита.

Воланд пронизливо подивився на неї і присунув ближче коліно.

Гаряче, як лава, вариво палило руки, але Марґарита, не морщачись, намагаючись не завдавати болю, втирала його в коліно.

— Наближені твердять, що це ревматизм, — казав Воланд, не спускаючи ока з Марґарити, — але я маю велику підозру, що цей біль у коліні залишила мені в пам’ятку одна чарівна відьма, з якою я близько зазнайомивсь у тисяча п’ятсот сімдесят першому році в Брокенських горах, на Чортовій Кафедрі.

— Ох, чи можливе таке! — сказала Марґарита.

— Пусте! Років через триста це минеться. Мені нараяли силу ліків, але я по-старосвітському тримаюся бабусиних засобів. Дивовижні трави лишила у спадок погана старушенція, моя бабуся! До речі, а ви не маєте якої урази? Може, у вас є яка печаль, що труїть душу, який туск?

— Ні, мессіре, нічого цього немає, — відповіла розумниця Марґарита, — а тепер, коли я у вас, я почуваюсь цілком добре.

— Кров — великий чинник, — невідомо чому весело сказав Воланд і докинув: — Я бачу, що вас цікавить мій глобус.

— О так, я ніколи не бачила такої речі.

— Хороша річ. Я, відверто кажучи, не люблю останніх вістей, передаваних по радіо. Повідомляють їх завжди якісь дівчата, що нерозбірливо вимовляють назви місцевостей. До того ж кожна третя з них трохи недорікувата, начебто таких підбирають навмисне. Мій глобус багато зручніший, тим більше, що події мені потрібно знати достеменно. Ось, до прикладу, бачите той кусень землі, бік якого миє океан? Дивіться, он він наливається вогнем. Там почалася війна. Якщо ви наблизите очі, ви побачите й подробиці.

Марґарита нахилилася над глобусом і побачила, що квадратик землі розрісся, багатобарвно заграв кольорами і перетворився наче на рельєфну мапу. А потім вона побачила і стрічечку річки, і якесь селище коло неї. Будиночок, який був завбільшки з горошину, розрісся і став такий, як сірникова коробочка. Нагло і безгучно дах цього будинку підлетів угору разом з опукою чорного диму, а стіни впали, отож від двоповерхової коробочки нічого не залишилося, окрім купки, від якої валував чорний дим. Ще наблизивши око, Марґарита розгледіла маленьку жіночу фігурку, яка лежала на землі, а коло неї в калюжі крові мале дитинча з розкиданими рученятами.

— Оце і все, — усміхаючись, сказав Воланд, — воно не встигло нагрішити. Робота Абадонни бездоганна.

— Я не хотіла б бути по тому боці, проти якого цей Абадонна, — сказала Марґарита, — на чиєму він боці?

— Що далі говорю з вами, — люб’язно відгукнувся Воланд, — то більше переконуюся в тому, що ви вельми розумна. Я заспокою вас. Він навдивовижу безсторонній і однією мірою співчуває обом супротивним таборам. Отож і наслідки для кожного табору бувають завжди однаковісінькі. Абадонно! — неголосно покликав Воланд, і тут із стіни з’явилася постать якогось кощавого чоловіка в темних окулярах. Ці окуляри чомусь справили на Марґариту таке сильне враження, що вона, тихенько зойкнувши, уткнулася обличчям у ногу Воландові. — Та годі вам! — гукнув Воланд. — Які-бо нервові сучасні люди. — Він з розмаху плеснув Марґариту по спині, так що її тіло аж загуло, як дзвін. — Таж бачите, що він в окулярах. І не було такого жодного випадку, та й не буде, щоб Абадонна з’являвся перед будь-ким передчасно. Врешті, я тут. Ви у мене гостею! Я просто хотів показати його вам.

Абадонна стояв непорушно.

— А можна, щоб він на секунду скинув окуляри? — запитала Марґарита, тулячись до Воланда і здригаючись, але вже з цікавості.

— А ось цього не можна, — серйозно відповів Воланд і махнув рукою Абадонні, й того не стало. — Що ти хочеш сказати, Азазелло?

— Мессіре, — відповів Азазелло, — дозвольте мені сказати. У нас двоє сторонніх: красуня, котра хлипає і благає, щоб її залишили з господинею, а з нею ще, даруйте, її кнур.

— Дивно поводяться красуні, — зазначив Воланд.

— Це Наташа, Наташка! — вигукнула Марґарита.

— Ну, лишіть коло господині. А кнура — до кухарів.

— Зарізати? — перелякано скрикнула Марґарита. — Згляньтесь, мессіре, це Микола Іванович, мешканець з нижнього поверху. Тут непорозуміння, вона, бачите, мазнула його кремом…

— Але даруйте, — сказав Воланд, — якого біса і хто його різатиме? Хай посидить разом з кухарями, оце й усе! Не можу, погодьтесь, я пустити його у бальну залу!

— Ще б пак… — докинув Азазелло і доповів: — Північ надходить, мессіре.

— Гаразд. — Воланд звернувся до Марґарити: — Ну-бо, прошу вас… Наперед вдячний вам. Не розгублюйтесь і нічого не бійтеся. Нічого не пийте, окрім води, а то розімлієте і вам буде важко. Час!

Марґарита підвелася з килимка, і тоді в дверях виник Коров’єв.

Розділ 23

ВЕЛИКИЙ БАЛ У САТАНИ

Надходила північ, і доводилося поспішати. Марґарита невиразно бачила довколишнє. Запам’яталися свічки і самоцвітний якийсь басейн. Коли Марґарита стала на дно цього басейну, Ґелла й Наташа, що допомагала їй, обдали Марґариту якоюсь гарячою, густою і червоною рідиною. Марґарита відчула солоний смак на губах і зрозуміла, що її миють кров’ю. Кривава мантія змінилася іншою — густою, прозорою, рожевуватою, і в Марґарити пішла обертом голова від запаху трояндової олії. Потім Марґариту кинули на кришталеве ложе й стали до блиску розтирати якимось великим зеленим листям. Тут прискочив кіт і заходився допомагати. Він присів навпочіпки біля Марґаритиних ніг і почав натирати їй ступні з таким виглядом, мовби начищав на вулиці чоботи.

Марґарита не пам’ятає, хто пошив їй із пелюсток блідої троянди черевички і як ці черевички самі собою позащібалися золотими пряжками. Якась сила підкинула Марґариту й поставила перед дзеркалом, і в її волоссі сяйнула королівська діамантова корона. Звідкілясь узявся Коров’єв і повісив на груди Марґариті важке, в овальній оправі зображення чорного пуделя на важезному ланцюгу. Ця прикраса надзвичайно обтяжила королеву. Ланцюг тут-таки почав натирати шию, зображення гнуло її донизу. Але дещо винагородило Марґариту за незручності, спричинювані ланцюгом з чорним пуделем. Це — та шанобливість, з якою почали ставитися до неї Коров’єв і Бегемот.

— Нічого, нічого, нічого! — примовляв Коров’єв коло дверей кімнати з басейном. — Нічого не вдієш, треба, треба, треба… Дозвольте, королево, дати вам останню пораду. Гості будуть розмаїті, ох, дуже розмаїті, але жодному, королево Марґо, ані тіні переваги! Якщо хтось і буде не до вподоби… я певен, що ви, безперечно, не дасте цьому промайнути на своєму обличчі… Ні, ні — не можна й помислити про таке! Помітить, помітить у ту ж мить! Треба полюбити