Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

до хірургії, — сказав Голоюх медсестрі, намагаючись стягти штани з Бліща, щоб подивитися до рани, — нехай із ношами приходять...

— Помираю, Тарасе Васильовичу, — стогнав той. — Півметра би вище — все, кранти...

***

Ті ж самі двоє сержантів, але вже у супроводі капітана Панчишина вели тепер коридором другого поверху дальнобійника Мітю. Він був у тій самій подертій і вимащеній куфайці, яку добув невідомо де, та одному кросівку. Щетина вже перетворилася на бороду. Пристебнутий до одного з сержантів браслетами, Мітя йшов мовчки, розхриставшись та виставивши груди.

Панчишин постукав та відчинив двері з табличкою «Психіатр».

— Будь ласка, — запросив доктор Кульчицький, який на той час, вільний від хворих, перебував думками на третьому поверсі.

Мітю завели до кабінету.

— О Господи... — лікар мимоволі піднявся з-за столу. — Де ви його взяли?

— Ось, — похмуро промовив капітан, — приймайте. Партизана зловили. Як у тому анекдоті — сорок років по війні, а він досі поїзди у повітря висаджує...

— А якщо серйозно? — запитав Кульчицький.

— Куди вже серйозніше? — Панчишин зняв кашкет та витер лоба. — Влаштував засідку на нашого німця. Поклав деревину впоперек дороги і попер із вилами...

— А ще «Хайль Гітлер» кричав, — додав сержант. — Тьху! Тобто « Гітлер капут ».

— Як вас звати? — запитав лікар затриманого.

— Нічого не скажу, — відрізав той. — Нікого не видам. Можете розстрілювати.

— Та ніхто не збирається вас розстрілювати, заспокойтеся, — сказав Кульчицький. — Ви розкажіть, що з вами сталося?

Цієї миті двері до кабінету знову розкрилися і туди увірвався мужик, вбраний у стару затерту шкірянку, в супроводі ще одного міліціонера.

— Мітя! — закричав він, кидаючись із порога до затриманого, й обіймаючи його. — Мітя! Це ж мій напарник! Ми ж із ним пів— Есенде проїхали!

Дописавши папери, Кульчицький віддав їх капітану.

— Ось, — сказав він, — з оцим направленням просто до приймального.

— Отже, психушка... — уточнив Панчишин. — А ви впевнені, що він дійсно здвинутий? Може, придурюється, а мотиви інші...

— Ніякий він не «здвинутий», — заперечив Кульчицький.— Але в даний час у нестямі — це сто відсотків. Реактивний психоз. Стан, який потребує термінового лікування. Тільки дивіться — нехай обидва ваших з ним їдуть, бо він буйний.

Медвідь із Голоюхом вийшли з перев'язочної, скидаючи на ходу маски.

— Ну, ти даєш, звичайно... — промовив Ілля, штовхаючи колегу в бік. — Прогресуєш! Починав із виделки у дупі, а тепер уже цілі вила!

— Не смішно, — скривився Тарас. — Зовсім не смішно. Що з ним тепер робити?

— А що? — розмірковував уголос Ілля. — Рани ми задренували, антибіотики призначили. Он, напарник того «партизана» вже й до аптеки побіг — казав, що куплятиме всі ліки, які належить. Так що нехай лежить. Головному треба повідомити — завгосп не менше, як на два тижні вибув...

У коридорі хірургії з'явилася завгінекологією Оксана Євстахіївна, і лікарі відразу ж повернулися до неї.

— Слухаємо вас, Оксано Євстахіївно, — почав Медвідь.

— Чим зобов'язані такою честю? — підхопив Тарас.

Але Оксана Євстахіївна, завжди весела та дещо грубувата, зараз ніяк не реагувала на їхні жарти.

— Хлопчики, — сказала вона, — у нас нещастя. Знаєте нашу медсестру Люду? Ну, давно вже в нас працює, на посту в пологовому.

— Ага, чорненька така, Люда... — уточнив Тарас.

— Так. В неї учора в Греції чоловік загинув. Ну, знаєте, як усі зараз, на заробітках. Нещасний випадок на будівництві.

— Ні хріна собі... — пробурмотів Ілля.

— Вчора звідти телефонували. Потрібно якось перевозити. Уявляєте, скільки це коштує? Ось, скидаємося, хто скільки може. Візьмете участь вашим відділенням?

— Звичайно, — сказав Ілля. — Зараз дам старшій команду — нехай починає збирати.

— Дякую, — промовила зав.

— І діти є? — запитав Тарас.

— Аякже, двоє. Старша збиралася до інституту поступати. От і поїхав на навчання доньці заробити. Заробив...

— Ось так... — промовив Ілля. — Мій старший за три роки також поступати схоче. А за п'ять — молодший. Куди мені їхати?

— Мені легше, — сказав Тарас. — Аналогічні проблеми за вісім років чекають. Може, щось зміниться...

— Хрін там зміниться, — злісно відповів Ілля. — На половину сьомої почне показувати. Піду скажу Любі — нехай збирає.

Двері зали розчинилися, і вишукане товариство почало виливатися до вестибюля. Відразу ж зчинився гамір, біля буфетів з'явилися черги. Троє знайомих і далі продовжували щось тлумачити тачанівському заму по культурі, який відчував себе явно не у своїй тарілці.

— Та ну його — буфет, — говорив один із компанії, — ідемо просто прогуляємося десять хвилин. Однаково, він зараз, крім мінводи, нічого не питиме. А дарма, між іншим.

— Дарма, дарма... — підтримали двоє.

— Та не хвилюйся ти так, виступиш. Ти завжди краще за всіх умів тріпатися.

Продовжуючи тримати за руки Васєчка, який наче набрав до рота води, чиновники просувалися неквапно коридором, роблячи вже друге коло. Та раптом їхню увагу привернуло щось біло-червоне, що лежало майже посередині зали. Товариство підозріло обходило це місце, перешіптуючись та кидаючи туди косі погляди. Ті ж, кому довелося бачити це неподобство вже удруге, викочували очі й щось обурено бубоніли. Васєчко миттєво зблід і видер руку в колеги.

— Оба-на, — промовив один із його знайомих, — на такому поважному зборищі, ще й посередині...

А тачанівський зав уже біг повним ходом у напрямку туалету.

***

Олег швидко йшов до виходу з території обласної лікарні. До призначеного часу залишалося ще близько сорока хвилин, але він поспішав.

— Олег Вікторович! — почулося позаду.

Він обернувся. Ольга вже підводилася з лавки у лікарняному парку, де сиділа, чекаючи на нього. Брючний костюм відверто личив їй. Щоправда, цей уже був інший, не той, у якому йому доводилося двічі бачити її в лікарні, але пошитий за тим самим фасоном. Обличчя Олега висловило здивування, він навіть мимоволі глянув на годинник.

— Не хвилюйтеся, — сказала Ольга, — з вашим годинником усе гаразд. Просто в мене дещо не склалося. Ось сиджу тепер тут і на вас чекаю. У них в кадрах комп'ютер поламався. Чекала, поки відремонтують. Не відремонтували. Довелося все від руки переписувати. А як впоралася, дивлюся — вже пізно кудись їхати, не встигну до вас.

— Ну, так... —