Френсіс Скотт Фіцджеральд - Ніч лагідна

— Це було нерозважливо, і поїздка до Іспанії теж нічого не могла дати... — Він ледве стримував сміх — цікаво б поглянути на лікаря, що брав участь у такому експерименті!— Мушу вам відразу ж сказати, сеньйоре, що в таких випадках ми ніяких гарантій не даємо. Щодо алкоголізму, то тут ще можна чогось домогтися — коли й пацієнт іде нам назустріч. Але передусім я мушу познайомитися з вашим сином, завоювати його довіру — хоча б для того, щоб почути, що він сам про себе скаже.

...Вони сиділи вдвох на веранді — Дік і хлопець років двадцяти з вродливим, розумним обличчям.

— Мені хотілося б знати, як ви самі ставитеся до всього цього, — сказав Дік. — Чи помічаєте ви, що ваші вади набувають катастрофічного характеру? І чи хотіли б позбутися їх?

— Мабуть, хотів би, — відповів Франсіско. — Мені дуже тяжко.

— А чим ви самі пояснюєте це? Пияцтвом чи вашими збоченнями?

— Я, певно, й не пив би, якби не ці збочення. — Досі він говорив серйозно, але тут раптом його потягло на сміх. — Ет, я безнадійний. Мені ще в Кембріджі приліпили прізвисько Чілійська Краля. А після цієї прогулянки по Іспанії мене від одного погляду на жінку вивертає.

Дік гостро зауважив:

— Якщо таке життя задовольняє вас, я не візьмуся вас лікувати, і ми просто марнуємо час.

— Ні, ні, поговорімо ще. Якби ви знали, як мені гидко розмовляти з іншими.

Якщо цей хлопець і мав якусь мужність, то вона виродилася в активну неприязнь до батька. Але Дік помітив у його очах оту характерну грайливу лукавість, з якою гомосексуалісти говорять на близьку їм тему.

— Подумайте, на що ви себе прирікаєте, — сказав йому Дік. — Цей порок на все життя відособить вас від суспільства, зажене в підпілля, ви не матимете ні часу, ні енергії на щось повноцінне, корисне. Коли ви хочете жити як людина серед людей, навчіться контролювати свої чуттєві поривання і насамперед покиньте пити, бо алкоголь стимулює їх...

Він говорив не задумуючись, стандартними фразами, бо ще десять хвилин тому дійшов висновку, що пацієнт невиліковний. А проте ще годину вони невимушено розмовляли про хлопців дім у Чілі, про його інтереси та вподобання. Чи не вперше перед Діком розкривалися не патологічні, а житейські сторони вдачі людини такого типу, і він тепер розумів, що саме чарівливість допомагає Франсіско переступати закони моралі. Для Діка ж людська чарівливість завжди була самодостатньою чеснотою, хоч яких би форм вона прибирала — чи безтямної мужності тієї нещасної жінки, що вмерла сьогодні на світанку в клініці, чи ж безоглядної легкості, яку цей пропащий хлопець вносив у свою банальну і стару, як світ, історію. Дік мав звичку розтинати життя на частини; досить дрібні для того, щоб, розсортувавши, зберігати їх на запас; він розумів, що ціле життя може й не дорівнювати сумі своїх складників, та коли людині за сорок, їй здається, що тільки окремі складники й уміщуються в полі зору. Його кохання до Ніколь і Розмері, його дружба з Ейбом Нортом і Томмі Барбаном у розколотому світі повоєнної доби — при кожному такому тісному контакті з іншою особистістю ця інша особистість зливалася з його власною; брати все, чи не брати нічого — перед таким вибором ставило його життя, і немов за велінням долі він мав тепер довіку нести в собі «я» тих, кого він колись знав і любив, і тільки з ними чи через них пізнавати всю повноту існування. А десь під цим усім розкорінювався паросток самотності — бо так легко бути коханим, і так важко кохати.

Під час розмови з Франсіско перед Діком раптом виник привид із минулого. Висока чоловіча постать відокремилася від кущів перед верандою і якоюсь дивною розколиханою ходою нерішуче наблизилася до них. Дік не зразу помітив це видиво, яке майже не вирізнялося на тлі тріпотливого листя, а помітивши, підвівся й розгублено потис простягнуту руку, силкуючись пригадати ім’я цієї людини й думаючи водночас: «Господи, я, здається, розворушив тут цілий комашник!»

— Якщо не помиляюся, ви доктор Дайвер?

— Хвилинку, хвилинку, а ви — містер Дамфрі, чи не так? н — Атож, Ройял Дамфрі. Я мав колись приємність від­відати вашу прекрасну віллу.

— Аякже, аякже, пам’ятаю. — Щоб якось остудити за­пал містера Дамфрі, Дік удався до сухої хронології. — Це було в тисяча дев’ятсот двадцять четвертому? Чи двадцять п’ятому?

Він умисно не сідав, але виявилося, що Ройяла Дамфрі, хоч яким несміливим він видався в першу хвилину, не так-то легко було спекатися; по-змовницькому притишивши голос, він грайливо прошепотів щось хлопцеві, але той, явно соромлячись його, теж не схильний був підтримувати розмову.

— Докторе Дайвер, одне тільки слово, і я більше не затримуватиму вас. Я хочу сказати вам, що ніколи не забуду того вечора в вашому саду й вашої гостинності. Цей спогад буде одним із найпрекрасніших у моєму житті. Я щасливий, що мав честь обідати в такому вишуканому товаристві.

Дік потроху боком відступав до найближчих дверей.

— Я дуже радий, що вам так сподобалося у нас. На жаль, я мушу...

— Авжеж, я розумію, — співчутливо підхопив Ройял Дамфрі. — Кажуть, він при смерті.

— При смерті? Хто?

— Може, мені не слід було згадувати про це — річ у тім, що нас лікує один і той самий лікар.

Нічого не розуміючи, Дік здивовано кліпав очима.

— Про кого ви говорите?

— Як — про кого? Про вашого тестя, звичайно. Може, мені...

— Про мого тестя?

— Я гадав... Невже ви тільки від мене...

— Цебто ви хочете сказати, що батько моєї дружини тут, у Лозанні?

— Але ж я думав, що ви знаєте, що через це ви й приїхали.

— Як звуть вашого лікаря?

Дік записав прізвище, попрощався й побіг до телефонної будки.

Доктор Данже відповів докторові Дайверу, що готовий прийняти його негайно у себе вдома.

Данже, молодий лікар із Женеви, злякався був, що втратить вигідного пацієнта, але, переконавшись, що це йому не загрожує, підтвердив, що стан містера Уоррена безнадійний.

— Йому лише п’ятдесят років, але в нього тяжка дистрофія печінки внаслідок алкоголізму.

— Ви перепробували всі методи?

— Шлунок уже не приймає нічого, крім рідини. Я гадаю, йому лишилося три дні, щонайбільше — тиждень. — А міс Уоррен, його старшу дочку,