Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

на словацьку територію вже вступили відділи Бродича, Бурлаки, Ластівки і Крилача. Словацьке населення і його національне підпілля помагало повстанським з'єднанням з України де могло й чим могло.

Одного вечора словацький учитель-патріот гостив у своїй хаті цілий почет сотні Громенка, і при цьому відбувалася жвава дискусія на різні теми. Після цього він сів на коня й поїхав кудись до своїх, а коли через дві години повернувся, то привіз командирові кільканадцять військових карт і багато цінних інформацій, як також повідомив про успішні пропагандивні дії сотні Бурлаки. Він висловив дуже велике вдоволення із приводу того, що сотня Бурлаки роззброїла кілька станиць комуністичної міліції, а також оповідав, що населення ставиться до упівців по-дружньому. Вони стаціонують по селах і співають українських пісень, які словакам страшенно подобаються.

Відділ Громенка маршував далі великими лісами вдень, а переходи з одного лісу в другий чистим полем робив уночі. Одного гарного дня на місце таборування відділу в лісі прийшли дві словачки й, побачивши понад сотню озброєних вояків, одразу догадалися, що це українські партизани. Обидві були дуже гарні, й аж диво брало, чому вони своїми великими хустками й довгими та широкими спідницями позакривали такі чудові фігури. В обидвох гарні очі, червоні рум'янці на щоках. Подібні до себе, мабуть сестри. Та з розмови виявилося, що то мати й донька. Вони розказували про те, що зараз увесь словацький нарід тільки б говорить про тисячі українських бандерівців, які прийшли до Словаччини. Й коли донька несміливо споглядала на повстанців, то мама запитала:

- Чи мате глад?

Вночі сотня мала переходити з одного лісу до другого, через чисте поле й залізницю, тому не плянувала сьогодні йти до села. Бунчужний Соколенко сказав гарній словачці, що вояки таки трохи голодні, а потім поцікавився тим, чому вона питає. Жінка відповіла, що вони можуть принести повстанцям хліба із села.

Згідно з партизанською тактикою, найкраще було б задержати жінок до вечора й випустити їх аж перед вимаршом сотні. Але ці словачки були не тільки гарними, вони виглядали чесними, й щоб упевнитися у цьому, їх відпустили до села з назбираними грибами. Такий чин не виглядав поважно, бо сотня здорових мужчин, яка цілком сміло могла ввійти до села і принести харчів, погодилася на їх доставу жінками. Але вояки не дуже дбали про харчі, бо ще мали їх запас у торбах.

Метою рейду сотні Громенка був якнайтихіший перехід на територію Західньої Німеччини без будь-яких боїв, які тут не мали ніякої цілі. Якщо б дійшло до зудару з якоюсь військовою частиною, і її довелося ліквідувати, то ворог міг би використати це для своєї пропаганди проти відділів УПА й викликати серед населення настороженість до них.

Кухарі зварили на вечерю чорної словацької кави з цукром і вже готувалися в дорогу, як стійковий повідомив, що він затримав три жінки, які несуть у плахтах багато хліба, їх пустили в середину табору, а самий факт їхнього прибуття зробив на упівців дуже додатнє враження. Це було промовистим доказом того, що страшна комуністична пропаганда не має впливу на словацьке населення, й воно стає по стороні УПА.

Коли хліб розділили між вояками, бунчужний Соколенко із вдячности поцілував гарну маму й доню, і всі розійшлися: жінки до села, а сотня в дальшу дорогу.

Кілька днів пізніше недалеко гори Кругліци сотня відпочивала в лісі, біля гарної галявини. За галявину в ліс Чумак вислав на стійку стрільця Бука. Відважний Бук ніколи не знав, що таке страх і сьогодні виломився з оберожности. Вийшовши на відкриту галявину, він почав збирати якісь ягоди. Раптом звідкілясь пролунало кілька пострілів, і Бук упав на землю мертвий. Це була перша жертва сотні на тереиі Словаччини, й тут згинув один із найкращих вояків сотні, забитий чеською стежею, яка вже була на повстанських слідах.

Перейшовши велику гору Кругліцу, яка таки добре далася взнаки воякам, сотня задержалася в лісі, біля якогось гарного села. По полудні вояки милися, голилися й чистили чоботи та зброю, бо збиралися його відвідати. Пройшовши понад кілометр гарно управленими полями, сотня вже доходила до села, як зненацька з-за перших хат показався старшина словацької міліції і почав дружню розмову з вояками авангардної стежі.

Сотня задержалася, й кулемети зайняли свої становища. Поле відступу будо дуже погане, й на випадок бою залишалося тільки одне - швидким наступом здобути село, незважаючи на те, що за межею лежало біля шестидесяти міліціонерів.

Побачивши готових до бою повстанців, старшина почав говорити дрижачим голосом:

- Ми не хочемо з вами воювати, але прошу не йти до цього села. Коли ми вас пустимо, то будемо покарані.

Командир Лагідний підсміхнувся.

- А що буде, коли ми здобудемо село? - запитав стурбованого старшину. - Адже ми також не збираємося з вами воювати, ми хотіли прийти в гості.

- Тут багато сіл, і ви не мусите йти якраз до цього. Сусіднє село є на віддалі двох кілометрів, і у ньому немає охорони. Йдіть туди.

- Добре, - погодився Лагідний, - скажіть своїм людям, що ми не прийшли на Словаччину з войовничими замірами. Ми ваші друзі. А тепер будьте здорові!

- Будьте здорові!…

Сотня завернула. Маршуючи повільно до лісу, кожний думав про того чесного, але поруч із тим бідного словацького старшину. Що чекає його завтра? Як поставиться до нього комуністичний уряд? В Совєтському Союзі за таку штуку він заробив би собі щонайменше двадцять років на Соловках…

Через кілька годин сотня гостювала в поблизькому селі. Повстанці добре підкріпилися й запаслися харчами на дорогу, а замість заплати проспівали кілька бадьорих українських пісень

Теоретично марш сотні відбувався на захід, але практично вона йшла то на південний захід, то на північний, часто обходила велику гору півколом, а інколи для затертя слідів звертала цілковито у протилежну сторону, їй треба було перейти високі гори, які з кожним новим днем ставали прикріші. Молодим воякам, тепер дещо підгодованим, вони додавали романтичного настрою, але гірша справа була із хворими й пораненими, які завжди являлися для відділу проблемою. Не дивлячись на те, що вони мали добру обслугу й користувалися загальним співчуттям, їхня присутність у рядах сотні зменшувала набагато її бойовий і маршовий стан.

У додатку до всього, захворів усіми люблений капелян куреня отець Кадило. Йому вже минуло п'ятдесят років, але він виглядав старшим. У нього з кожним днем все більше й більше росла гарячка та пекло у грудях. Одного разу з ним вів довгу розмову командир Громенко. Вони оглядали військову карту